Ну, походив до неї Тарас який місяць і що? Розлюбив і на мене увагу звернув, то що я мала його відігнати, якщо сама давно його любила? А Анна тоді образилася на мене і одразу після нас заяву з одним хлопцем подала, але довго вони разом не жили, проте дитинку нажили.
Її розлучення я сприйняла на свій рахунок, якби вони гарно жили, то я б була спокійна, але тут вона сина на матір лишила, а сама на схід подалася, на буряки. І отак їздила, поки там і не лишилася та сина туди не перевезла, бо там вийшла заміж.
Тоді я вже стала спокійна, що все у неї добре і моє щастя мені не буде вже так гірчити. Проте, мій чоловік. здавалося, й тіні не відчуває докору сумління, що від однієї подруги пішов до іншої.
– А що тут такого? Ну пішов з нею кілька разів і що? Женитися вже мав? Не моє і лишив, а ти моє, – казав він мені.
У нас з чоловіком все було добре, що аж не хотілося перед людьми хвалитися: діти розумні, ми працюємо і господарку тримаємо, хата наша доглянута і в квітниках потопає. Дітей вивчили і одружили, онуків дочекалися і вже я забула за свою подругу, як от вона приїхала з усіма своїми до матері.
Та років тридцять пройшло, як я її бачила востаннє, я зраділа її приїзду, привітала, обійняла, наче в старі часи, бо ж роки вже минули і з ними й образи.
Але тут внадилася Аня до мене гроші позичати. Спершу я їй дала без ніяких розмов, бо ж у людей біда, та й ще не знайшли роботу всі, бо то й чоловік і дві доньки з дітьми гамірно, треба й одягу, й їсти.
Вона гроші не віддавала, а я й не нагадувала, бо чого буду нагадувати, то моя їй така допомога.
Але далі вона знову йде та просить тисячу. Я знову дала. Але вже мене гризе, що тоді тисячу, тепер тисячу і як прийде третій раз, то я їй за гроші нагадаю.
І йде третій раз!
– Аню, ти мені не віддала ще ту тисячу, а ще просиш, – кажу я їй, – Та я теж не маю отак видавати.
– Що? Ти у мене забрала хлопця і ще й мені докоряєш тим, що я не віддала?
– Та коли то було!
– Для мене як вчора! Якби не ти, то моє б життя на чужині не пройшло, а в теплій хаті коло батьків!
Вона вискочила а я вже не знала, що й думати, бо стара провина знову підняла голову. Коли чоловік прийшов з роботи, то спитав, чого я така сумна і я все йому розказала.
– Господи! Згадала бабка, коли дівкою була! Ольго, тобі шістдесятка на носі, а ти як та дитина наївна! Та не подобалася вона мені, а так пішов я до неї, щоб піти. Не пішов би до тебе, то пішов би до іншої і що вона б теж комусь в вину ставила?
– Як до іншої, – вхопилася я за серце, – посварив подруг і тепер мені таке кажеш?
– Та я образно!
– Знати тебе не хочу!
Я тут зі совістю не можу домовитися, а йому байдуже чи я була б у нього чи яка інша. Не говорила з ним пару днів, що він вже не витерпів.
– Та ти маєш розум? Ми життя прожили! А ти якусь мені згадуєш!
– Бо ти мене ще менше за неї цінуєш! Кажеш, що би на іншу проміняв.
– Ольго, та на кого я тебе проміняю? Ти ж моя єдина і на все життя. Ну?
Прийшов он з квітами, польовими, звичайно. Але я ще помовчу, може, здогадається, що мені треба більший подарунок аби я його пробачила.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
