fbpx

Коли моя найкраща подруга виїхала з села, то я зітхнула з полегкістю. Наче камінь у мене з душі упав. Адже я не бачила її очей і не чула голосу, який мені докоряв, що я у неї хлопця забрала.

Ну, походив до неї Тарас який місяць і що? Розлюбив і на мене увагу звернув, то що я мала його відігнати, якщо сама давно його любила? А Анна тоді образилася на мене і одразу після нас заяву з одним хлопцем подала, але довго вони разом не жили, проте дитинку нажили.

Її розлучення я сприйняла на свій рахунок, якби вони гарно жили, то я б була спокійна, але тут вона сина на матір лишила, а сама на схід подалася, на буряки. І отак їздила, поки там і не лишилася та сина туди не перевезла, бо там вийшла заміж.

Тоді я вже стала спокійна, що все у неї добре і моє щастя мені не буде вже так гірчити. Проте, мій чоловік. здавалося, й тіні не відчуває докору сумління, що від однієї подруги пішов до іншої.

– А що тут такого? Ну пішов з нею кілька разів і що? Женитися вже мав? Не моє і лишив, а ти моє, – казав він мені.

У нас з чоловіком все було добре, що аж не хотілося перед людьми хвалитися: діти розумні, ми працюємо і господарку тримаємо, хата наша доглянута і в квітниках потопає. Дітей вивчили і одружили, онуків дочекалися і вже я забула за свою подругу, як от вона приїхала з усіма своїми до матері.

Та років тридцять пройшло, як я її бачила востаннє, я зраділа її приїзду, привітала, обійняла, наче в старі часи, бо ж роки вже минули і з ними й образи.

Але тут внадилася Аня до мене гроші позичати. Спершу я їй дала без ніяких розмов, бо ж у людей біда, та й ще не знайшли роботу всі, бо то й чоловік і дві доньки з дітьми гамірно, треба й одягу, й їсти.

Вона гроші не віддавала, а я й не нагадувала, бо чого буду нагадувати, то моя їй така допомога.

Але далі вона знову йде та просить тисячу. Я знову дала. Але вже мене гризе, що тоді тисячу, тепер тисячу і як прийде третій раз, то я їй за гроші нагадаю.

І йде третій раз!

– Аню, ти мені не віддала ще ту тисячу, а ще просиш, – кажу я їй, – Та я теж не маю отак видавати.

– Що? Ти у мене забрала хлопця і ще й мені докоряєш тим, що я не віддала?

– Та коли то було!

– Для мене як вчора! Якби не ти, то моє б життя на чужині не пройшло, а в теплій хаті коло батьків!

Вона вискочила а я вже не знала, що й думати, бо стара провина знову підняла голову. Коли чоловік прийшов з роботи, то спитав, чого я така сумна і я все йому розказала.

– Господи! Згадала бабка, коли дівкою була! Ольго, тобі шістдесятка на носі, а ти як та дитина наївна! Та не подобалася вона мені, а так пішов я до неї, щоб піти. Не пішов би до тебе, то пішов би до іншої і що вона б теж комусь в вину ставила?

– Як до іншої, – вхопилася я за серце, – посварив подруг і тепер мені таке кажеш?

– Та я образно!

– Знати тебе не хочу!

Я тут зі совістю не можу домовитися, а йому байдуже чи я була б у нього чи яка інша. Не говорила з ним пару днів, що він вже не витерпів.

– Та ти маєш розум? Ми життя прожили! А ти якусь мені згадуєш!

– Бо ти мене ще менше за неї цінуєш! Кажеш, що би на іншу проміняв.

– Ольго, та на кого я тебе проміняю? Ти ж моя єдина і на все життя. Ну?

Прийшов он з квітами, польовими, звичайно. Але я ще помовчу, може, здогадається, що мені треба більший подарунок аби я його пробачила.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page