Мені було сорок років, коли я вперше побачила свою домівку. Саме «побачила» реально, а не через звичку і дитячі спогади.
Це сталося дуже раптово, наче зняла темні окуляри і чітко все побачила до найменших деталей: на вікні відлущилася фарба і я чітко могла порахувати шари білої, синьої та фіолетової… данина моді…
І тоді я глянула на весь свій рідний дім – заросле все, похилене та сіре. Я тільки впевнилася в тому, що ніколи не хочу тут жити.
Батьки ще раділи, щебетали коло онуків, а я не знала, як сказати, що не хочу спати в тій кімнаті, де затхлість і непорушність в усьому: як стояли меблі, то так і лишилися, а, коли щось пересовувалося, то було чітко видно по сліду на підлозі від лапок, такі собі озерця…
Доля мене закинула спочатку в область, а потім і в Київ, де я й жила останні роки.
Поки ще жила в області, то якось так не відчувала різниці між життям в селі та містом, а от, коли поїхала в Київ і через кілька років вернулася до рідного дому – аж злякалася, як можна було жити в таких умовах: без душу і туалету в хаті. Про приїзд на Різдво і мови не могло бути – я не хотіла остаточно замерзнути.
Коли моїх батьків не стало, я вирішила, що все роздам сусідам, від ложки до курей.
– Тітко Юстино,- кажу сусідці, – хату поки продавати не буду, ви за нею пригляньте, але, що вам треба – то беріть, бо я з собою нічого брати не хочу. Ви там за могилками приглядайте, я вам на свічки гроші висилатиму.
Отак я поставила крапку в своєму минулому житті, бо у мене було нове і красиве. Забрала тільки фото батьків, а от діда з бабою висадила на горище, бо там був такий мотлох, що його задарма ніхто не хотів брати.
Зізнаюся, що я й не приїздила більше додому і в останні роки й не згадувала всі ті релігійні свята, на які треба було ставити свічки, тому й гроші сусідці перестала висилати. А що – вони з саду нашого все рве та закручує, а я ще їй гроші буду платити?
У нас під Києвом вже був невеличкий маєточок, де все сяяло чистотою та новизною, я мріяла, що вийду на пенсію і буду кохатися в квітах…
Але… Прилетіло в мій маєточок, що й сліду від нього не стало…
Зібрали ми речі і до мого рідного дому поїхали, адже, де було йти?
Приїхала я на вулицю і не впізнала – хати наче вросли в землю, я ледве знайшла нашу хату, кілька разів проходила повз, бо не розуміла, де наша, а де сусідки Юстини.
Кропива вище голови, темні вікна… Одразу захотілося поїхати, ні, втекти, геть.
На гамір вийшов чоловік з хати і я ледве впізнала в цьому опухлому обличчі радісного онука тітки Юстини.
– Макарчику, ти?, – спитала вражено, – А де твоя бабуся?
– Нема вже… давно… То ви баби Марти донька?
– Так, от приїхали… Ключі в тебе?
– Так там не зачинено – нема, що й брати.
Він продерся до входу і відчинив двері в якісь затхлий світ. Облуплені стіни, порожні пляшки… Видно, що Макарчик змалку тут тренувався.
Певно, в хліві чистіше.
Далі глянула на вікна… в деякому місці вони облупилися аж до зчорнілого дерева, далі білий, синій, фіолетовий…
Якби не мої рідні. То я не знаю, що б і робила, бо не бачила нічого за слізьми. Ми вернулися в місто, назад на тридцять кілометрів, але зняти квартиру було не лише фінансово не важко, але й пропозиції відверто шокували.
Довго радилися, довго сперечалися, але все ж таки, чоловік наполіг – своє, то завжди своє.
Поступово не стало ні кропиви, ні затхлості: все було вибілене і вималюване в ще один шар нового життя.
Фото Ярослава Романюка.