fbpx

Коли моїй доньці виповнилося двадцять дев’ять років, то я вже себе не стримувала і спитала, чого вона чекає. А від її відповіді мені ноги стерпли: «Хочу такого чоловіка, як тато».

Мій чоловік справді доньку любить і забезпечує її до цих пір, все найкраще для неї було, є і буде, тим більше, що його статки ростуть і він може виконати будь-який її каприз. Але чи я хочу аби її майбутній чоловік був таким як батько?

– Хочу, щоб був забезпеченим, вмів заробляти і дарував мене все, що я хочу, – ділилася далі мріями донька, – Щоб ніколи не підвищував голос і все робив спокійно та врівноважено, як тато.

Чоловік і справді не підвищував глос, мені було заборонено плакати і влаштовувати скандали:

– Хочеш звідси піти?, – шипів він мені, – То я тебе не тримаю, на твоє місце таких десятки! Думай!

І я мовчала і не супила носа, вдавала, що у мене все чудово, хоч Віктор не крився з жінками, їх були десятки за ці роки, якщо не сотні. А я подумала, що якщо в родині є гроші і статок, то все інше просто не важливе.

У Віктора нова любка, а у мене нова шубка, і це справді насолода, коли очі, які тільки що раділи, що тобі чоловік невірний, палають заздрісним вогнем на твою шубу, нові прикраси чи нову машину.

Ось що я матиму і я маю, але від того якось не легше.

Тоді я видумала собі іншу причину так жити – чоловік нагуляється і знову стане тим Віктором, який приносив мені букети польових квітів, як ми їли морозиво біля озера і рахували зорі.

Минуло й сорок п’ять йому років, і п’ятдесят, але чоловік не спинявся.

І тоді я придумала ще одну причину аби так жити – щастя онуків, які будуть рости в достатку, а я їх буду дуже сильно любити.

Але моя донька не спішила заміж, а все чекала на чоловіка, який буде схожим на батька.

Розумієте, я б їй розказала, як темніють у Віктора очі і змінюється лице, коли щось йде не по-його, як міцно він стискає мої руки, які слова вилітають з його гарного рота.

Як я собі на мить уявила, що на моєму місці донька, то хотіла одразу розказати, що то таке «батько», але ж вона й не повірить, а якщо й повірить, то скаже, що я сама все це спричинила, на це погодилася, тому сама собі винна.

І я вирішила мовчати, вчинити так, як мені колись сказав чоловік:

– Ти грай роль і все буде добре і тільки посмій мені дитину проти мене налаштувати. Тоді я тобі не позаздрю.

Йшов час і нарешті моя донька сказала, що знайшла такого чоловіка. про якого мріяла, він їй подарував машину на заручини і вона розтанула. Весілля було пишним, молодята мали власне житло, їздили по світу, вечеряли в найдорожчих ресторанах міста і я бачила, що моя донька щаслива.

Мені стало легше і я чекала, коли ж щасливою нарешті стану й я – коли у мене будуть онуки, яких я буду дуже сильно любити.

Молоді з цим не спішили, тому минув рік, другий, третій…

А далі донька прибігла до мене і почала розповідати, що її чоловік зовсім не такий, як тато:

– Мамо, він гуляє! І не приховує цього, каже, що може собі дозволити, а жінка просто для статусу і колись для продовження роду! Як я могла так в ньому помилитися? Він зовсім на тата не схожий.

– Та чого ж, доню, він просто викапаний тато, – відказала їй я.

Донька глянула і наче щось зрозуміла, хотіла заперечити, але потім просто застигла. І я застигла, бо що далі? Вона поки знайде своє щастя, поки довіриться комусь іншому, то дітей ще не скоро на світ приведе. І я знову відтягую момент, коли буду когось любити і буду від того дуже щаслива.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page