Моїй Діані лише двадцять років, той час, коли треба гуляти і радіти життю, знаходити кохання і втрачати його, знову закохуватися і далі створювати родину. І ось сусідки мене просвітили, що має моя доня багатого кавалера, бо підвозить її такою великою машиною.
Я тут насторожилася, бо сама попеклася на тому, що хотіла багатого, а отримала лише облизня, а тут моя донька йде тим же шляхом? Стала я пильнувати, що то за машина справді – випурхнула моя доня з такої великої чорної машини з букетом квітів, кавалер навіть з машини не вийшов аби її провести!
– То що у тебе за кавалер такий, що тебе й до під’їзду не проведе?
– Ага, щоб його бабусі одразу з’їли?
– Чужа думка важлива, доню!
– Тому я її й чути не хочу!, – пішла вона в свою кімнату.
Думала я над цією ситуацією кілька днів. А далі вирішила, що маю таки того кавалера побачити, бо ж чого він такий секретний?
Побачила я ту машину з вікна і записала номери, а потім випадково зустріла біля супермаркету. Краще б не зустрічала!
Йду я з пакетами, як та машина стоїть і з неї вилазить чоловік, років під п’ятдесят! Я очам не могла повірити і ще раз сфотографувала номера аби звірити з тими, що я записувала вдома.
Додому просто бігла, вся захекана і мокра почала звіряти номери і впала на крісло. Все збігалося. От чого той чоловік не виходив проводити Діану, бо його б бабці біля під’їзду не просто з’їли, вони б його разом з тією дорогою машиною проковтнули.
З донькою говорити марно – я це вже зрозуміла, тому я маю переговорити з тим чоловіком.
Де його шукати? Кілька разів я пробувала патрулювати біля дому, далі біля супермаркету, але нічого не виходило. Але одного дня мені пощастило і я застала того чоловіка, що сідав у машину. Я тоді за ручку і на сидіння:
– Ви хто така? Чого сідаєте в мою машину?, – здивувався чоловік.
– Теща твоя, майбутня! І повір, я не дам з доньки моєї скористатися! Не буде такого. Тому або ти мені Діану в спокої лишаєш і аби я тебе й твоє корито не бачила біля мого дому, або вези мене додому і будемо знайомитися. У мене борщ є з пампухами.
А той дивиться на мене круглими очима, а тоді й каже:
– Поїхали знайомитися, я давно борщ не їв.
– Поїхали, – я теж свого не попущу.
Приїхали ми і ще й треба йому було підказувати, куди їхати. Уявляєте?
– Ой, Мариночко, а що це за кавалер з тобою, – хором мене бабусі під під’їздом питають.
– Зять мій, сусідоньки, – кажу гордо, – Йде з тещею знайомитися.
Ой, за спиною у нас наче рій гудів, а той чоловік аж ближче до мене став йти, бо то вам не жарти.
Зайшли ми в квартиру, я пішла на кухню, а він роззирається по хаті, а далі мені каже:
– Може ми вже й познайомимося?
– Марина Петрівна.
– Олександр Васильович. Дуже приємно.
– Ви сідайте до столу, все готове.
Сів він і почав мій борщ наминати, хвалить, мовляв, давно не їв.
– Ну, то тепер будете їсти частіше, моя Діанка смачно готує.
Аж тут рипнули двері і заходить моя Діана з квітами. А я вже й не знаю, як відреагувати, бо ж жених борщ сьорбає, а та від когось квіти несе.
– Мамо, а чого ти не казала, що у нас гості, – так обережно починає донька.
– Та от тобі хотіла сюрприз зробити. Та ти сідай біля чоловіка, чого вже червоніти.
– А чого я маю біля дядька сідати? Я його не знаю.
– Ага, то на машині його кататися, то знаю, а як до діла, то мені в очі брехати?
А далі таке пішло… Виявилося, що на машині Саші катається його водій, молодий хлопчина і отак дівчатам голови крутить… Але все вийшло на добре, бо ми тепер на цій машині вже теж їздимо в ролі дружини і падчерки. Так, таки мій борщ зробив своє діло.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
