Коли ми дійшли до того, аби торт замовляти, я не витримала і вийшла геть із кімнати. Сваха буквально смітила грішми і просила такого, що нам із чоловіком місяць працювати доведеться, аби за ту споруду, що тортом зветься заплатити. “Все буде на найвищому рівні” – говорила нам сваха. А за рік після весілля прийшла вона до нас із проханням великим.
Ми починали із двох корів. Тримали, бо донька тільки з’явилась, а роботи ми не мали. Таки якась копійка, а капала. Якось саме собою вийшло, що я готувала сири різні і вже люди за ними до мене приїздили, не за молоком і сметаною.
От так уже двадцятий рік при труді і розвиваючись ми із чоловіком маємо свою маленьку ферму на 50 корів. Свині тримаємо, птицю.
Але тим більше чоловік зайнятий, а наше із донькою – сироварня. Відкрили маленький цех де працюємо ми і дві жіночки. Робота важка, але ми робимо те, що нам подобається. А як з любов’ю, то й буде толк.
І от, вирішила наша доня заміж виходити. Навчалась вона у столиці, їздила на пари з нашого містечка своїм авто, добре, що не так далеко.
Її кавалера ми знали давно. Він студент того ж курсу. Але, якщо доня пішла освоювати ту професію, бо наша родинна справа із цим тісно пов’язана, то Олег вирішив стати ветеринаром виключно через любов до тварин.
Вони з донькою як приїздили, то мені на душі ставало тепло. Як підуть у приміщення до худоби, щось там собі обговорюють жваво, про щось одне одному розповідають, складають для тата схеми годування.
Сваха ж майбутня мені спершу здалась людиною і доброю, і нормальною. Але, щось у ній ніби клацнуло, коли почалась підготовка до весілля.
— Триста гостей, не менше, – заявила вона нам, – Винаймем заміський ресторан із готелем на три дні. Все повинно бути за найвищим розрядом.
Ми й сіли, бо тільки оренда того усього потягне на все, що ми мали якщо продати от зараз і дорого. А ще ж навіть столу не обговорювали.
Мусили ми свашині “хочу” брити і стригти, кожну страву обговорювали, бо як дати волю, то сваха б на столи чорну ікру насипала і золоті ложки до рук дала усім, бо ж бачте – в неї один син і все повинно бути за “найвищим розрядом”. Тьху ти.
А торт? Хіба мислимо те що людина замовила його на тридцять тисяч? Ні ну усвідомити суму? Зате буде такий як ні в кого і щоби діти згадку мали і всі казали, що кращого й не виділи.
Зрештою, таки ми те весілля відгуляли і видихнули. Витратили ми рівно стільки, скільки могли і в межах розумного. А вже сваха сипала і розкидала грішми. Ну мало, може людина і справді багата і може собі те дозволити?
Але от що цікаво, три тижні тому приїхала сваха до нас на розмову. Така вся пригнічена і ніби аж осунулась. Говорила і голосу її впізнати не можна було, ніби з того світу.
Виявилось, що пані набралась на те весілля у всієї рідні і знайомих. Думала, що віддасть за рік два, але не викрутилась і от тепер у неї така нагальна потреба:
— Чи не позичили б ви мені тисяч десять, а краще 15 доларів. Я віддам, у мене корова, свині, бики. Підростуть і я віддам.
Ми з чоловіком руками розвели і сказали, що, нажаль, нічим допомогти не можемо, бо не маємо таких грошей. Звісно, були вони у нас, однак їй про те знати не потрібно. Не для того ми їх заробляли так важко роками, аби віддати пані, яка їх розкидає і ними сіє.
— Мамо, ми ж родина. – телефонує мені донька. – Треба виручити, мамо.
Але я от що думаю: родина родиною, а рідніші будемо, як вона перед нами боргу не матиме. Але, як доньці треба, то хай заробить, складе копійку до копійки і позичає. Думаю, тоді в неї навряд знайдеться необхідна сума для свекрухи.
Ну от скажіть, хіба не так?
Головна картинка ілюстративна.
