Коли Наді виповнилося п’ять років, Вікторія зібрала одну валізу, поки чоловік був на зміні, і поїхала в передмістя до нового чоловіка. Відтоді маму дівчинка бачила лише на одному чорно-білому фото в альбомі.

У селі тоді тільки про це й говорили.

— Казали ж Романові, не для тебе така жінка. Вона ж міська, кручена. А Роман що? Простий тракторист. Навіщо було одружуватися? Тепер сам із малою колотиться.

— Може, передумає ще? Вернеться?

— Куди там! Одяглася в усе покупне, туфлі на високих підборах, у місті під руку з якимось начальником ходить. Нащо їй село і Роман? Вона вже й на роботу туди влаштувалася, папери якісь перебирає.

— Хіба то мати? Дитину кинути…

Роман спочатку довго мовчав. Учився самотужки давати раду з довгим дівчачим волоссям, заплітав коси, які спочатку виходили кривими й розпатланими. Вечорами, коли Надійка крутилася в ліжку й не могла заснути, він сідав поруч і вигадував казки. Дівчинка сміялася, заглядала батькові в очі, і Роман теж починав усміхатися. А коли донька засинала, він виходив на ґанок, довго сидів у темряві, дивлячись на зорі. Злості в ньому не було, радше якась глуха, важка образа. Не за себе — за те, що дитині доводиться рости без материнського тепла.

Залишати п’ятирічну Надійку саму на цілий день у хаті Роман боявся. Тому щоранку все повторювалося: він обережно будив її, ніс на руках до умивальника, обмивав обличчя водою, щоб прокинулася. Потім наливав у кухоль теплого молока, збирав у полотняну торбу хліб, шматок сала, кілька цибулин і велів доньці взуватися. Вони йшли на бригаду разом.

Інші трактористи, бачачи малу, лізли в кишені комбінезонів:

— О, Надійко, тримай, це тобі від зайчика, — і протягувати кілька карамельок.

Роман садив доньку поруч із собою в кабіну гусеничного трактора. Під важкий, монотонний гуркіт мотора дівчинка примудрялася навіть спати, прихилившись до батькового плеча, поки він орав довгі загони.

У неділю в них був особливий день. Роман варив велику каструлю супу або ліпив вареники. Вони виходили величезними, товстими, але Надійці подобалося.

— Тату, дивись, цей схожий на ведмедя, — сміялася вона, розмазуючи сметану по щоках.

— Їж давай, ведмедю, — відказував Роман, витираючи пальці об рушник.

Іноді до них заходила Романова тітка, Оксана. Вона одразу ставала до плити й починала сварити колишню невістку:

— І як у неї серце не заболіло? Отак усе кинути… Романе, ну скільки ти сам будеш? Давай я тебе познайомлю з Вірою з третьої бригади. Вона жінка спокійна, хазяйновита, без чоловіка живе.

— Тітко, не треба, — хмурнів Роман. — Ми самі справуємося. Не хочу я нікого в хату брати.

— Та чого ти сердишся? Тобі ж господиня потрібна, дитині догляд.

— Я сказав — ні. Надійку ніхто чужий ображати не буде. Я сам її виховаю.

Коли Надійці прийшов час іти до першого класу, до Романа на вулиці підійшла голова сільської ради:

— Романе, постривай. Маю з тобою поговорити, тільки ти не гарячкуй одразу. Віддай Надійку в інтернат.

— Це ще чого? — Роман аж зупинився.

— Вона тепер школярка. Уроки треба робити, перевіряти. Ти на полі з ранку до ночі, зараз осіння почнеться. Дитина сама в холодній хаті сидітиме? А там триразове харчування, педагоги, вихователі. До міста всього двадцять кілометрів. Щосуботи забиратимеш, на канікули теж удома буде. Подумай, так усім краще буде.

Тітка Оксана, дізнавшись про цю розмову, теж підтримала голову:

— Романе, вона діло каже. Тобі легше стане, і мала під наглядом. Не придумуй нічого.

Роман довго крутив у руках шкільний щоденник доньки, який купив заздалегідь. Серце заходилося від думки, що хата спорожніє, але розум підказував, що жінки мають рацію. Так Надійка опинилася в інтернаті.

Навчалася вона добре. Викладачі постійно хвалили дівчинку за слухняність та старанність. Роман приїздив щоразу, коли випадала вільна субота, привозив їй яблука з власного саду, домашні пироги. Він дуже пишався нею і потай думав: «Бачила б Вікторія, яка в нас донька росте». Але від матері не було жодної звістки.

Найбільшою радістю для Романа були літні канікули. Надійка поверталася додому, привозила стоси книжок і вечорами читала батькові вголос дитячі оповідання. А ще вона багато малювала — їхню стару хату, криницю, трактор біля воріт.

Роман обережно збирав усі ці аркуші й складав у шафу. Коли ставало зовсім сумно восени чи взимку, він діставав ті малюнки й довго роздивлявся кожен штрих.

Тітка Оксана не полишала спроб влаштувати його життя:

— Оце є Люська в сусідньому селі. Жінка міцна, усе в руках горить. Пам’ятаєш її?

— Пам’ятаю, — відрізав Роман. — Вона мені колись у школі портфелем так по голові дала, що три дні макітрилося. Не треба мне ні Люськи, ні її городу. Забудь.

Роки йшли, Надійка витягнулася, розквітла. Коли приїздила на вихідні, у хаті ставало чистіше, на вікнах з’явилися нові фіранки. Вона сама поралася на грядках, сапала картоплю, висадила біля ганку мальви. Подруги кликали її ввечері до місцевого клубу на танці, але Надійка часто відмовлялася:

— Ідіть самі, дівчата. Я краще з батьком посиджу, ми давно не гомоніли.

На випускний вечір доньки Роман уперше за багато років купив новий костюм і шкіряні туфлі. Навіть краватку вибрав. Почувався в цьому вбранні незручно, плечі тиснуло, туфлі рипіли на кожному кроці.

Коли йшов до автобусної зупинки, сусіди озиралися:

— О, Романе, куди це ти такий чепурний?

— До доньки на випускний, — стримано відповідав він.

Жінки біля тину перешіптувалися:

— Дивись, який чоловік. Сам доньку виростив, не занепав, не зледащів. А Надійка в нього як картинка. Оце Вікторія, таку сім’ю проміняла. Краса ж не вічна, минеться. Хто знає, де вона тепер під старість поневіряється.

— Нічого, — додала інша, — ще прийде час, прибіжить до дитини прощення просити.

— Ага, я б її на поріг не пустила, — махнула рука сусіда.

На випускному Надійка була в ніжно-блакитній сукні, волосся спадало на плечі. Роман підійшов до неї, тримаючи в руках скромний букет, і в нього перехопило подих.

— Доню, ти в мене… така доросла вже. Красуня, — ледве вимовив він, ковтаючи клубок у горлі.

— Тату, та ти й сам сьогодні як міністр, — Надійка обняла його за шию, притиснувшись щокою до жорсткого піджака.

Після школи Надійка вступила до інституту в обласному центрі, успішно його закінчила й вийшла заміж за місцевого хлопця Мирослава. Невдовзі Роман став дідусем. Коли онуків привозили на літо в село, він знову згадував свої старі казки. А ще завів кілька вуликів, поставив їх у кінці саду.

— Дітям треба справжній мед їсти, не той, що в магазинах у банках стоїть, — повторював він.

Онуки крутилися біля бджіл, зовсім їх не боялися. Дідусь запевняв, що слухняних дітей бджоли не займають, і малі дуже пишалися тим, які вони чемні.

Минали роки. Онуки виросли, поїхали на навчання, а Роман помітно здав. Надійка часто приїздила, умовляла його перебратися до міста:

— Тату, ну скільки можна тут самому? У нас великий будинок, місця всім вистачить. Ми ж не в квартирі тісній живемо.

— Та куди я поїду? — відмовлявся Роман. — А вулики? А сад на кого залишу?

— Ви все життя на полі провели, відпочити треба. Хлопці вже дорослі, Мирослав бізнесом займається, ми вам окрему кімнату облаштуємо.

— На тім світі відпочину, Надійко. Скоро ось липа зацвіте, треба мед збирати. Він же помічний, самий сік. А там і фермер за городом гречку посіяв, роботи повно.

Якось під час чергових відвідин Надійка сіла на стілець біля кухонного столу й сказала:

— Тату, пам’ятаєш мою шкільну подругу Христину? Вона зараз керує закладом для самотніх літніх людей у нашому райцентрі. Ми з Мирославом наступного тижня збираємося туди, хочемо відвезти трохи одягу, продуктів. Допомогти треба.

— То, може, меду мого візьмете? — Роман одразу підвівся. — Важко людям там, нікого рідного немає, ні дітей, ні прихистку. Нехай хоч чаю з медом поп’ють.

У суботу велика машина Мирослава під’їхала до воріт закладу. Вони вивантажили коробки з речами, ковдрами, мішки з крупою та кілька великих банок свіжого липового меду. Директорка Христина зібрала підопічних та персонал у невеликій залі, щоб подякувати гостям. — Знайомтеся, це моя подруга Надія Романівна та її чоловік Мирослав Іванович, — голосно сказала Христина. — Вони приїхали до нас із міста зі щедрими подарунками. Надія Романівна зараз успішна жінка, займається благодійністю, а виховав її батько, золота людина, Роман Васильович. Цей мед — з його власної пасіки, пригощайтеся, будь ласка.

У кінці зали на лавці сиділа худа сива жінка в простому халаті. Почувши імена та знайому історію, вона здригнулася й тихо зойкнула, притиснувши руку до грудей. Це була Вікторія. Вона пильно вдивлялася в обличчя жінки, яка стояла біля столу й усміхалася до старих. Риси обличчя, погляд, постава — це була її Надійка. Тільки доросла, впевнена в собі, гарно вдягнена.

Вікторія підійшла до вікна й дивилася, як Надійка прощається з директоркою, сідає в автомобіль. У душі старої жінки не було каяття чи сліз, там оселилася важка, липка заздрість. Вона заздрила Роману, якого так поважають, заздрила доньці, яку колись покинула. Вони змогли прожити без неї, стали щасливими. А вона залишилася зовсім одна в цих чотирьох стінах, нікому не потрібна.

За тиждень Надійка приїхала знову — привезла ще кілька теплих ковдр, про які просила Христина. Коли вона виходила з кабінету директорки, у коридорі її перестріла та сама сива жінка. Вона важко дихала, пальці тремтіли, хапаючись за ґудзики халата.

— Надіє… Надійко, почекай, — тихо заговорила вона, заглядаючи в очі.

Надійка зупинилася, здивовано дивлячись на жінку:

— Ви щось хотіли? Може, особисте прохання якесь?

— Ти не впізнаєш мене? — з очей Вікторії покотилися сльози, вона спробувала взяти Надійку за руку, але та інстинктивно зробила крок назад. — Я мати твоя. Вікторія. Я тоді… дурна була, щастя шукала. Прости мене, доню. Скільки років пройшло, я щодня згадувала.

Надійка мовчала, уважно розглядаючи жінку перед собою. Жоден мускул на її обличчі не здригнувся. Вона згадала той чорно-білий знімок, який батько зберігав усе життя.

— Я знаю, хто ви, — спокійно відповіла Надійка. — Мені Христина розповіла після минулого разу.

— Надійко, ну не чужі ж люди, — підхопила Вікторія, відчувши надію. — Мені тут важко, самотньо. Забери мене звідси. Мені багато не треба. Може, до Романа в село? Хата ж стоїть. Я б за ним доглядала, їсти варила, город разом порали б. На старість хоч притулок матиму біля рідної людини. Поговори з батьком, він же добрий, він послухає тебе.

Надійка подивилася на її тремтячі руки, потім прямо в очі:

— Батько справді добрий. Він усе життя віддав мені. Сам коси заплітав, сам на тракторі зі мною працював, в інтернат щотижня приїздив і жодного разу в житті не повернув у бік образи. Він зараз старий і ледве ходить. І я надто сильно його люблю і поважаю, щоб привезти йому на поріг людину, яка колись перекреслила його життя. Живіть тут, тут хороші умови.

Вона розвернулася, підняла сумку й пішла по коридору до виходу, не озираючись назад.