Того похмурого вечора стіни нашої старої квартири буквально здригалися від чергового гучного сімейного з’ясовування стосунків. Мої рідні люди знову запекло з’ясовували стосунки, забувши про елементарну повагу та тривалий спокій у домі. А головною причиною цього нескінченного родинного пекла став мій молодший рідний брат.

Точніше, причиною виявилися його абсолютна життєва безпорадність, безвідповідальна обраниця та ціла купа маленьких нащадків. Наш мазунчик привів у цей світ п’ятьох чудових діточок, проте забезпечити їх елементарними речами виявився абсолютно не спроможним. Матуся прагне всіма силами тягнути на своїх плечах цю величезну родину, а вот батько виступає категорично проти такого абсурдного спонсорства.

Голова родини справедливо вважає, що Степан уже став повністю дорослим чоловіком і мусить особисто відповідати за власні легковажні вчинки. Чому молодий здоровий чоловік не шукає нормального заробітку, якщо його власним дітям щодня бракує свіжого хліба? Замість активних дій він просто цілими днями вилежується на старому дивані, ігноруючи будь-які зауваження.

Батько врешті-решт рішуче заявив, що більше не виділить ледарю жодної копійки з власної скромної пенсії. Степан настільки звик до безкоштовних грошей, що нещодавно навіть звільнився зі своєї останньої тимчасової роботи. І справді, навіщо людині напружуватися, якщо турботлива мати принесе все готове на блюдечку й витре носа за найменшої застуди?

Матуся ж вважає таку батьківську позицію надто жорсткою, несправедливою та абсолютно безсердечною щодо рідної дитини. Вона свято переконана, що батьки зобов’язані до скону підтримувати своїх нащадків у будь-якій скрутній життєвій ситуації. Жінка зі сльозами на очах повторює, що не зможе спокійно дивитися на голодних онуків.

Тим часом мій брат остаточно втратив будь-які залишки совісті та звичайної людської гідності. Він не здатний навіть помити за собою порожню тарілку після ситного обіду, залишаючи бруд на кухонному столі. Відколи він зухвало перевіз увесь свій галасливий кагал до нашого помешкання, його переміщення обмежуються виключно маршрутом до великого холодильника.

Раніше ця молода родина мешкала в орендованій однокімнатній оселі на околиці нашого районного центру. З перших днів свого самостійного подружнього шляху Степан регулярно з’являвся на нашому порозі зі стурбованим виразом обличчя. Він постійно виманював у батьків значні суми грошей, які, звісно, ніколи й не збирався повертати.

Коли ж батьки дізналися про першу вагітність його дружини, вони на радощах миттєво вибачили синові всі минулі борги. Старенькі почали буквально завалювати молоду пару дорогими подарунками, дитячими речами та найкращими продуктами харчування. Степан із Мариною за весь час не придбали за власні кошти навіть найдешевшої трикотажної пелюшки.

Після появи на світ першого малюка батьківські фінансові заощадження потекли до хати брата бурхливою рікою. Мої старенькі власним коштом зробили в їхньому тимчасовому житлі сучасний якісний ремонт і повністю оплачували щомісячну оренду. Брат і до цієї події не надто обтяжував себе працею, а тут остаточно вирішив, що так буде завжди.

Діти в тій родині почали з’являтися один за одним із неймовірною, просто вражаючою швидкістю. Проте для мого зрілого брата це не стало сигналом до пошуку додаткових джерел стабільного доходу. Навпаки, він дедалі глибше занурювався в стан повної ліні, абсолютно переклавши відповідальність на плечі бабусі й дідуся.

Щодо дружини мого рідного брата, то про неї мені взагалі важко говорити щось адекватне. Марина нібито постійно крутиться біля малечі, але разом із чоловіком вони живуть у якомусь вигаданому, ілюзорному світі. Жоден із цих двох дорослих людей навіть на хвилину не задумується про настання завтрашнього дня.

Доки мої батьки важко працювали й справно оплачували їхні рахунки, молодята почувалися абсолютно безтурботно. Як тільки у стареньких закінчилися гроші, родина Степана замість пошуку роботи просто безцеремонно переїхала до нашої тісної двокімнатної хрущівки. Вони розклали свої численні баули в залі й продовжують жити так, наче все навколо належить їм за правом.

Їм абсолютно байдуже до того, що в хаті часом немає елементарних продуктів для приготування вечері. Вони спокійно переб’ються сухою скоринкою хліба й будуть терпляче чекати, поки моя мати принесе повні торби з базару. Саме тому терпіння мого загартованого життям батька врешті-решт остаточно луснуло під вагою цього нахабства.

Він твердо надумав виставити нероб за двері, аби змусити сина нарешті стать справжнім чоловіком і батьком. Проте матуся миттєво влаштувала справжній бунт, закривши улюбленого молодшого синочка власними слізьми від батьківського гніву. Вона влаштувала сцену, пообіцявши негайно подати на офіційне розлучення та примусовий поділ нашого спільного майна.

Мама пообіцяла, що забере свою частку грошей, придбає Степанові хату в селі, але ніколи не покине його в біді. Я дивлюся на цей театр абсурду й відчуваю, руки опускаю від невимовного розпачу та безсилля. Невже мої старенькі батьки після сорока років спільного життя дійсно зруйнують свій шлюб через це сімейне паразитування?

Кожного божого ранку наша тісна кухня перетворюється на справжнє поле запеклих протистоянь між моїми найближчими родичами. Батько з самого ранку намагається спокійно випити свій чай, але навколо бігають діти, а брат солодко спить. Наш загартований роками голова сімейства довго терпів цю неповагу, але сьогодні його залізне терпіння повністю вичерпалося.

— Подивися на цей безлад, Галино, — глухим від гніву голосом промовив батько, вказуючи рукою на завалену брудним посудом раковину. — Твій улюблений синочок знову спить до полудня, поки його п’ятеро дітей стрибають по наших головах і вимагають їжі. Доки ми будемо терпіти це відверте знущання у власній двокімнатній хрущівці, яку ми заробили чесною працею?

— Василю, не починай свій щоденний концерт з самого ранку, у мене вже голова тріщить від твоїх постійних претензій, — роздратовано відповіла мати, шоркаючи старими капцями. — Хлопець просто втомився, у нього зараз важкий період через втрату стабільного заробітку та житла. Ти замість того, щоб підтримати рідного сина в біді, тільки й знаєш, що пиляти його щохвилини.

— Важкий період у нього триває вже тридцять років, від самого дня його народження, — гостро відрізав батько, гупнувши кулаком по старому столу. — Він здоровий бугай, у якого руки й ноги цілі, але він пальцем не поворухне ради добробуту власних нащадків. Хто з них подумав про наше здоров’я, коли вони без дозволу привезли сюди всі свої численні клунки?

Цієї миті з кімнати повільно вийшов сам винуватець урочистостей, почухуючи потилицю й позіхаючи на всю хату. Степан навіть не подивився в бік розгніваного батька, попрямувавши прямо до великого холодильника в пошуках чогось смачненького. Його абсолютно не хвилювало, що батьки через нього зараз стосунки з’ясовують.

— Мам, а що в нас сьогодні на сніданок, бо малі вже кашу просять, а Марина ще спить? — абсолютно спокійним, лінивим голосом запитав брат, розглядаючи порожні полиці. — Там ковбаси якоїсь немає, чи, може, ти сиру купила вчора, коли з роботи поверталася пізно ввечері? Бо дітям треба добре харчуватися, самі ж знаєте, вони ж ростуть щодня.

— Зараз я швиденько яєчню вам посмажу, синочку, потерпи буквально кілька хвилиночок, — защебетала мати, миттєво забувши про сварку з чоловіком. — Іди відпочинь ще трохи, я сама все зроблю, і Мариночку твою не буди, хай бідна дівчина виспиться як слід. Вона ж цілий день із маленькими возиться, зовсім знесилилася від цих щоденних хатніх турбот.

Батько лише важко зітхнув, підвівся зі свого місця й вийшов на маленький балкон, щоб не бачити цієї дикої картини. Я пішла слідом за ним, відчуваючи, як у мені закипає гостра, невимовна й гаряча образа за тата. Ми з ним завжди працювали нарівні, ніколи нічого не просили, а тут один ледар руйнує все наше життя.

— Тату, ну скільки можна це терпіти, чому ти не виставиш їх усіх на вулицю раз і назавжди? — тихо запитала я, обіймаючи батька за худі, тремтячі від хвилювання плечі. — Вони ж просто витискають із вас останні життєві сили, користуючись маминою сліпою й абсолютно хворобливою любов’ю до сина. Подивися на себе, ти ж постарів на десять років за той місяць, що вони тут мешкають.

— А що я можу вдіяти, Олю, якщо твоя мати стіною стоїть за цього пройдисвіта? — гірко промовив батько, дивлячись кудись у далечінь сірого міського двору. — Вона мені прямо сказала: якщо я хоч слово скажу проти Степана, вона подасть на розлучення й поділить цю нещасну квартиру. Я сорок років прожив із твоєю матір’ю в мирі, а тепер на старості літ маю залишитися під парканом через цього паразита.

Того ж вечора я вирішила серйозно поговорити зі своєю невісткою Мариною, сподіваючись знайти бодай краплю здорового глузду в її голові. Я застала її в залі, де вона спокійно гортала стрічку в соціальних мережах, поки діти розкидали іграшки по всій кімнаті. Марина виглядала цілком задоволеною життям, абсолютно не переймаючись тим, що відбувається навколо неї.

— Марино, нам треба серйозно поговорити про ваше подальше перебування в цій квартирі, — почала я розмову, сідаючи на краєчок старого крісла. — Батькам дуже важко жити в такому тісному просторі з п’ятьма малими дітьми, їхнє здоров’я вже не те, що колись. Коли Степан планує шукати нову роботу й знімати для вашої родини окреме житло?

— А чому це ми маємо кудись поспішати, нам і тут дуже добре живеться, ніхто не скаржиться, крім твого батька, — здивовано підвела брови невістка, навіть не відриваючись від телефону. — Степан зараз шукає гідний варіант із хорошою зарплатою, він не збирається працювати за копійки на вашому проклятому заводі. А батьки зобов’язані допомагати молодій сім’ї, так усі нормальні люди роблять у наш час.

— Батьки вам нічого не зобов’язані, вони свій обов’язок виконали, коли виростили нас із братом! — емоційно вигукнула я, втрачаючи контроль над емоціями від такої наглості. — Ви народили п’ятьох дітей, то майте мужність самі годувати їх, а не сидіти на шиї у літніх пенсіонерів, витягуючи з них останні копійки. Майте ж врешті-решт хоч краплю елементарної людської совісті та поваги до старісті!

— Ой, давай без цих твоїх моралей, Олю, повчати вона мене тут буде, теж мені знайшлася праведниця, — зневажливо пирхнула Марина, відвертаючись до вікна. — Твоя мати нас ніколи не вижене, вона свого синочка та внуків любить. Так що заспокойся й не лізь не в свої справи, ми самі розберемося без твоїх порад.

Я вилетіла з кімнати, відчуваючи, що в цій хаті з кожним днем стає дедалі важче просто дихати. Марина й Степан створили навколо себе якийсь непробивний панцир із повної байдужості, егоїзму та абсолютного спокою. Вони щиро вірили, що весь світ створений виключно для задоволення їхніх щоденних потреб за чужий рахунок.

Наступного дня ситуація загострилася до максимуму, коли батько прийшов з ультиматумом прямо до кімнати брата. Він тримав у руках газету з оголошеннями про роботу й свіжі вакансії для водіїв та охоронців у нашому місті. Батько збирався зробити останню спробу повернути сина до нормального, людського та відповідального життя.

— Ось, дивись, Степане, спеціально для тебе знайшов кілька непоганих варіантів із щоденною оплатою праці, — твердо сказав батько, кидаючи газету на диван перед братом. — Завтра зранку ти встаєш, одягаєшся і йдеш на співбесіду за цими номерами телефонів, досить уже байдикувати за наш рахунок. Якщо через тиждень ти не принесеш у дім перші зароблені гроші, я особисто виставлю твої речі за двері.

— Василю, ти що собі дозволяєш, як ти смієш так розмовляти з моєю дитиною у моїй власній хаті! — миттєво підлетіла мати, закриваючи сина. — Я вже казала тобі і повторю ще раз: якщо ти виженеш Степана, я негайно подаю на розлучення та поділ цієї квартири через суд. Ми продамо це житло, я заберу свої гроші й куплю синові окрему хату в селі, а ти залишайся сам на своїх руїнах!

— То подавай, Галино, подавай хоч завтра, бо таке життя — це не шлюб, а суцільне знущання! — з розпачем у голосі крикнув батько, і його руки сильно затремтіли. — Продай усе, зруйнуй те, що ми будували сорок років ради цього нероби, який ніколи в житті не подякує тобі за це. Побачиш, він і ті гроші проїсть за кілька місяців, а потім залишить тебе саму під парканом на старості літ.

Мати після цих слів замовкла, але її обличчя стало кам’яним, виражаючи повну готовність іти до самого кінця у своїй сліпій руйнівній любові. Брат Степан навіть не поворухнувся на дивані, лише байдуже перевернувся на інший бік, демонструючи байдужість до батьківських сліз. Я стояла в коридорі, і по моїх щоках текли гарячі, гіркі сльози від повного безсилля перед цим сімейним божевіллям.

Життя нашої колись дружної родини перетворилося на справжній театр абсурду, де правильні вчинки караються, а лінь підноситься до рангу святості. Невже мої дорогі батьки дійсно розлучаться через егоїзм однієї людини, яка не хоче просто взяти в руки лопату чи сісти за кермо? Я не знаю, що мені робити далі, як зупинити цей процес руйнації нашого родинного гнізда.

Головна картинка ілюстративна.