fbpx

Коли Наталя разом з чоловіком вийшла на перон і побачила там матір, то мало не здригнулася від побаченого. З величезним рюкзаком за спиною і двома баулами в руках, в яскравому береті, куртці кольору хакі і гумових чоботях,

Матері своєї – Олександри – Наталя почала соромитися років в тринадцять. Якраз її почали цікавити всякі «дорослі» жіночі штучки. Тут вона і зауважила, що її матір не як інші жінки їх досить великого селища.

Шуру не цікавили ні модні шмотки, ні косметика. Манікюру вона зроду не робила. Та й мова у матері була простувата, «колгоспна», як говорила Наташа. А професія так і взагалі повний провал – пташник. Освіченості їй теж явно не вистачало.

Міцно засіла з тієї пори в Наталиній голові думка, бажання стати міською, вирости скоріше і до краплі висмоктати з себе селищне дитинство, звільнитися від нього. Росла вона дівчинкою розумною, добре вчилася. Тут явно вплинули невідомі батьківські гени. Якось Наталя запитала у матері про батька.

– А Бог його знає, де він, – просто відповіла Шура, і Наташа більше не цікавилася.

Через кілька років виїхала в місто, вступила до технікуму. І жодного разу – ні разу! – за весь час навчання до матерів не приїжджала. Навіть влітку. Так і жила в гуртожитку. А Шура регулярно моталася до своєї Наталочки з повними сумками картоплі і солінь. Неймовірно соромлячись материн безглуздих беретів і безглуздих в’язаних кофт, Наталя ніколи довго не дозволяла Шурі перебувати в їх з дівчатами-однокурсницями кімнаті.

– Мам, ну чого там сидіти, пішли у двір на лавку.

Проста і наївна Шура про доньчині терзання не підозрювала. Як любила її всім своїм добрим материнським серцем, так і продовжувала любити. Але ж молода ще була Шура. Двадцять років їй лише виповнилося, коли Наталочка на світ з’явилася.

Наталчине небажання приїжджати навіть на канікули в рідне селище принесло свої плоди – обзавелася дівчина справжнісіньким нареченим Сергієм. Шуру на весілля не покликали. Дуже вже Наташа боялася, що та схибить і зганьбить її. Та й не робили шикарного весілля. Матері вона зателефонувала за день до розпису в РАЦСі і поставила перед фактом.

– Доню! Так як же це?

– Що це, мам? Нічого особливого, студентське весілля. А ти до нас через тиждень приїжджай знайомитися.

Знайомства цього Наталя чекала з хвилюванням. Новонабута свекруха відразу стала її кумиром. В думках вона вже подумки компенсувала недоліки матері «заслугами» свекрухи. А ними були (ні багато ні мало) постійна укладка макіяж-манікюр, модний одяг і маса біжутерії. Мріяла Наташа, що стануть зі свекрухою подругами і не помічала ні її егоїстичності, ні недалекості. В сімейне життя сина та не лізла. Здавалося, збула з рук – і добре. Житлове питання молодих вирішили так – Сергієва бабуся по батькові переїхала до сина з невісткою в колишню Сергієву кімнату, а наречені почали жити в її квартирі.

Шура повинна була приїхати на електричці. Коли Наталя разом з чоловіком вийшла на перон і побачила там матір, то мало не здригнулася від побаченого. З величезним рюкзаком за спиною і двома баулами в руках, в яскравому береті, куртці кольору хакі і гумових чоботях, Шура безпорадно озиралася, шукаючи очима донку, що добряче спізнювалася.

– Мамо, ну ось і ми! Знайомся, це мій чоловік Сергій.

– Здрастуй… те, Сергію, – несміливо промовила Шура.

– Радий познайомитися, Олександро Борисівно, – весело відповів Сергій, забираючи у тещі і баули, і рюкзак, – ого, і чого це ви туди наклали?

– Так як же… картопельки думаю вам, огірочків…

– Картопелька – це добре! – знову весело сказав Сергій і бадьоро рушив вперед.

– Не могла вже краще одягнутися, в місто все-таки приїхала, – засичала Наталка на матір.

– Доню, так хто ж на мене дивиться?

Наташа закотила очі. Удома вона виставила на стіл тарілку з міні-бутербродами, нарізаний кружальцями апельсин і тонкі скибочки сиру. Шура здивовано дивилася на все це.

– Доню, а хліб чому такий маленький?

– Мамо! Це називається ка – на – пе-е!

Шура, вкрай розгубилася від строгості дочки, промямлила:

– Так може це… картопельки посмажити?

Сергій, до того з тугою дивилися на Наталчині кулінарні шедеври, раптом пожвавився:

– А давайте, Олександро Борисівно! – і суворо подивився на дружину.

– А ось тут у мене ще капусточка вам, – Шура витягла з рюкзака трьохлітровку з квашеною капустою.

Сергій аж свиснув від задоволення. Підбадьорена підтримкою зятя, Шура почала звільняти свої величезні сумки від дарів, супроводжуючи кожен поясненням:

– Грибочки ось, сама солила. А це мариновані. Грузді. Вареннячко полуничне. А це Брусничка мочена. Помідорчики. Ще моєї бабці рецепт. Ти їх, Сергію, під чарочку. Ікра кабачкова. Огірочки. Завжди у мене хрусткі виходять.

За хвилину стіл був заставлений банками різних калібрів, переможно потіснили Наталчині тарілочки до самого краю так, що вони ризикували впасти.

Сергій бурхливо висловлював захоплення.

– Найкращий подарунок на весілля! Мої ніколи цим не займалися. Ось це теща у мене крута! Наталочко, ну ти чого кривляєшся?

Наташі залишалося два тижні до омріяного материнства, коли несподівано на порозі їхньої квартири виникла Шура. Як завжди, навантажена гостинцями.

– Мам, ти чого це? Без попередження.

– У відпустці я, доню. Приїхала ось провідати, допомогти тобі. А навіщо попереджати?

На наступний день Сергій повернувся з работи і заявив:

– Наталю, мене несподівано у відрядження відправили, так що добре, що з тобою мама.

– Як у відрядження? Надовго?

– Відразу після вихідних повернуся.

– Ну так що зі мною може трапитися? Народжувати ж через два тижні.

– Ну хіба мало. На всякий випадок. Олександро Борисівно, ви ж залишитеся?

І, чмокнув дружину в кінчик носа, Сергій почав збиратися. Насправді ні в яке відрядження йому було не треба. Просто за довгі місяці Наталіного стану він втомився від її примх, частого невдоволення і зміни настрою і тому з легким серцем їхав на вихідні до друга, що жив за містом біля озера, відпочити від товариства дружини і порибалити.

Вранці у Наталі почав тягнути живіт. Вона не звертала уваги, але до вечора відчувала вже дуже сильно.

«Рано ще ж, – думала Наташа, – свекрусі зателефонувати?»

Сказати б матері, так що її недалека мама зробить. Тільки закудкудакає, як курка, за якими вона доглядає на роботі. Шура в цей момент пішла помитися в ванну. Наташа набрала номер Сергієвих батьків.

– Мила, так це тобі не мені потрібно дзвонити, а в швидку, – заявила своїм високим голосом свекруха, почувши від Наталі, що вона «здається народжує», – а що, Сергія поруч немає?

– Ні-і, він у відрядженні.

– Дивно, міг би відмовитися в такому випадку. Я ж тобі чим можу допомогти.

Від несподіваної зневаги свекрухи Наташі стало ще гірше.

Шура вимкнула воду і почула слабкі зойки дочки. Вискочила, обмотана рушником, і виявила доньку, що сидить на підлозі притулившись спиною до дивану.

– Доню! Невже почалося? Зараз я в швидку подзвоню!

Шура вмить стала якоюсь зібрано-діловитою. Подзвонила в швидку, чітко вказавши всі дані.

– Доню, сумка-то у тебе зібрана?

Наталя похитала головою, не в силах вимовити ні слова. Шура зібрала все необхідне за лічені секунди.

– Тримайся, донечко, тримайся, нічого воно, нічого, – примовляла Шура, погладжуючи Наташу по спині і плечах до самого приїзду швидкої.

Наташу швидко оглянули і відвезли. Шура почула кинуте лікарями «сідничне передлежання». Що це таке, Шура знала. Сама так свою Наталочку зустрічала. Ох і намучилася тоді.

– Жіночко, не можна тут сидіти. Їдьте додому.

– Як же я поїду. Дочка ж моя.

– Не можна, не можна, жіночко. Не прийнято.

Але уперта Шура залишилася на лавочці в «передбаннику», де злегка задрімала. Жаліслива медсестра тільки похитала головою і накрила Шуру старенькою вовняною ковдрою.

Вранці її розштовхали в плече.

– Вставайте. Чуєте? Ваша дочка стала матір’ю. Хлопчик. Три п’ятсот. Все в порядку. Відпочиває вона. Йдіть додому. Передачки вечорами можна приносити.

По обличчю заспаної Шури розтеклася щаслива посмішка. Вона з’їздила на квартиру до Наташі, вмилася, поснідала, потім пробіглася по магазинах і вже до обіду намотувала кола під вікнами Наталі. Нарешті почула рідний голос:

– Мамо!

– Доню!

Кинулася на голос, до вікна, за яким стояла її Наталочка, бліда і усміхнена. Будівля була старенькою, вікна на першому поверсі низькі, так що можна було спокійно заглянути в палату.

– Ну як, донечко? Все добре? Я ось тут тобі принесла.., – Шура перекинула через підвіконня пакет.

– Мамо, куди так багато? Ну ти чого?

– Їж, донечко, їж. Тобі зараз потрібно. Ну як, бачила?

– Бачила! Ма-а-аленький, – Наташа від розчулення впустила сльозинку, а Шура у відповідь – цілий водоспад.

– Мамо, ну ти чого?

– Нічого, доню, це я від щастя. Донечко, – сказала Шура після паузи, – ти вже мене прости, що я про батька твого… Тут він живе. В місті. Тільки сім’я у нього. Фотокартку твою я йому показувала. Навчалася ти тоді. П’ятнадцять тобі було. Тільки він сказав – а що я їй скажу.

– Так навіщо він нам, мамо? Нам і удвох добре, хіба не так? Ой, мамо, – Наташа раптом засміялася, – а ти ж тепер бабуся, уявляєш? У сорок років. Бабуся, – сміялась Наталя.

– А й справді, – посміхаючись, Шура видала нову порцію сліз.

– Мамо, ти ж залишишся у нас, поки у відпустці?

– Залишуся, донечко, залишуся…

Розповіді Забавної Леді(Людмила).

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

You cannot copy content of this page