То була п’ятниця, ми з чоловіком вже собі полягали, як в двері дзвонять. Пішов чоловік відкривати, а то мій син прийшов. Я дуже здивувалася, бо ж він одружений вже десять років і через ту невістку рідко коли до нас в гості приходить, а тут серед ночі.
Та правду кажу, вже така невістка собі на умі, що нема їй права і слова сказати, вже їхати не буде і ще й дітей не пускає до нас, як син хоче приїхати. Видумає якісь гуртки чи ще щось, а далі намовить на нас дітям, що бабуся подарунка не дасть і діти не йдуть.
То хіба мені те приємно, що інші бабусі щодень своїх онуків бачать, а ця в одному місті живе і ні разу не зателефонує аби ми прийшли.
– Я сама з усім справляюся, – каже мені, коли я вже їй в очі кажу, що я б посиділа з дітьми.
– Та чом би й ні, – кажу я їй, – то на роботу вийти ти не хочеш, а собі виправдання знаходиш, що з дітьми сидиш.
Губи надула. А що я не так сказала? десять років жінка вдома нічого не робить, лиш коло дітей. Та я б хіба їй не допомогла з дітьми? Я б радо зі школи забирала онука, а Лілю з садочка. Та я б і їсти щось їм приготувала, хіба мені важко?
Ні, буде від допомоги відмовлятися, а потім ще так натякає, що не все їй чоловік дає, що вона хоче.
– А він, що віл?, – питаю я її, – він зранку до ночі працює на вас трьох, то як хочеш гарну сукню, то й сама піди і зароби.
І отак потроху, що я скажу, то вона те назбирує і як йти до нас в гості на свята чи іменини, то вона має відмовку:
– Мама твоя мені те то сказала такого числа і в такій годині. Йди сам.
– То хай діти зі мною підуть, мамі буде приємно…
– Діти мають гурток і день народження в ігровій кімнаті…
І отак син те все переказує та просить мене нічого їй не казати, бо вона он яка.
То як мені було чути, що ця Христина мого сина на поріг не пустила його ж квартири, на яку він заробив!
Я вже тій хитрюзі хотіла телефонувати, хотіла її спитати яким лицем вона мого сина в його квартиру не пустила. Але чоловік почав мене просити:
– Дочекаймося до ранку, щоб все точно знати.
Мені здається, що я навіть і не спала, бо тільки засіріло, я вже сіла хлопцям своїм вареників наробити.
Нарешті вони встали, поїли і ми стали слухати. Чого син до нас прийшов.
– Мамо, я зустрів вчора старого друга. Ми засиділися і я прийшов додому, а Христина мені каже аби я йшов туди, де був, вона для чоловіка приготувала вечерю, а я не прийшов.
Ви так чули? То не має права людина посидіти з другом?
– Я вже тій дзвоню, – вхопилася я за телефон.
– Ні, – каже чоловік, – сину, вже їдь додому і там з жінкою поговори.
– Чого я буду їхати? Вона мене ще не перепрошувала. Я нічого поганого не зробив.
– Так, не зробив, – кажу я.
– Ви самі там розберіться, у вас сім’я. Погостював і годі.
Звичайно, що я не такого очікувала. Хай йде та Христина трохи на роботу, бо я дивлюся, вона вже геть розуму не має. Хай заробить в тій квартирі хоч на один гачечок, а потім буде таке робити.
Вже напосілася на чоловіка, бо як це стати на її сторону?
– Я їй маю те все в очі сказати, дивися, яка пані з неї вийшла! Та я не знаю, хто її батьки і хто вона? Ні копійки не дали, на готове прийшла, а таке моєму синові робить?
– Заспокойся, жінко люба, як ми будемо туди лізти, то вже ніякої родини у них не буде. Вже маємо якось так бути, – й далі за своє чоловік.
Я проти такого підходу і вважаю, що її давно треба поставити на місце і це ніяке не вмішування в їхні справи.
А ви як гадаєте – напоумити невістку чи залишити це на синів розгляд?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
