Проте, телефон не змовкав і мені в голову підкрадалася думка, а чи не поставила я будильник ненароком, щоб згадати робочі нудні будні? Краще б це був будильник.
Невідомий номер дзвонив і дзвонив, що довелося взяти слухавку:
– Алло, Марічко, це твоя троюрідна племінниця по татовій лінії Світлана, ти мене пам’ятаєш? Ми бачилися в твоєї бабусі на поминках? Алло!
Я давно вже не хотіла чути таких дзвінків і не бачити таких відвідувачів.
За все моє столичне життя, у мене в гостях побували всі рідні племінники, яким як не снилося вчитися в університетах, то точно треба було пожити, поки знайдуть роботу.
Мій чоловік до цього ставився спокійно, але от я вся кипіла – доки це буде продовжуватися? Поки ще був дефіцит готелів і їхня дорожнеча змушувала спати у нашій двокімнатній квартирі покотом на підлозі – хай так. Але тепер? Й далі не забули безкоштовний готель?
Виходить, вже всіх двоюрідних через мою квартиру прогнало і тепер черга троюрідних? Напевно, мій телефон отримували в спадок покоління.
Це ж точно мама, хоч вона й старенька, але щиро вірить, що родичам треба допомагати. Я спочатку теж так вважала, але ж родич родичеві різниця.
Коли одні просто хочуть гарно жити в квартирі і нічого не робити. А інші мають їх обслуговувати.
Скільки разів просила маму не давати мій телефон чи адресу, але ж де там.
І ось зараз знову якась дорога родина стане тут табором на місяць – це точно.
– … Ми на кілька днів столицю побачити, ти ж не проти?
– Звичайно, що ні, – кажу родичці.
– Ти там само живеш, де й жила, так?
– Так, там само, – кажу.
– То ми приїдемо.
– Чекаю, – відповіла я і стала думати, що ж робити?
Не мати права голосу у власній квартирі стільки років і у вже поважному віці ще не могти відмовити людям, бо що ж про мене подумають?
Я ніколи не була сміливою людиною і тепер та сміливість нізвідки не вискочить.
Але ж ці люди знову ходитимуть по моїй квартирі, чіпатимуть мої речі і користуватимуться ними. Це вже просто я не можу витримати.
Коли за години дві в двері почали гупати і дзвонити, я спокійно пішла в ванну і там взяла слухавку.
– Алло, Марічко, відкривай, ми вже приїхали, – каже щасливий голос в слухавці.
– Нічого не чую. Ви точно до мене приїхали, – питаю я.
– Точно, ми під дверима.
– Ану подзвоніть. Нічого не чую. А… забула вам сказати… Я ж переїхала!
– Куди, – почувся з того боку розчарований голос.
– У Чортків, знаєте, таке чудове місто, маленьке, тихе і спокійне. Наче вдома себе тут почуваю. Вже років п’ять як переїхала, а вам мама не сказала?
– Ні, ми мами твоєї й не бачили, – бурчали на тому кінці, – Ми ж думали пожити тут, може б чоловік роботу знайшов, діти б поступили та жили б у тебе. Ти ж і так вдова, місця повно.
– Ой, як незручно вийшло. То ви як будете в Чорткові, то заходіть, завжди буду вам рада.
– Дякуємо, але ми вже якось тут.
– Ой, а я так за столицею скучила, ви як там приживетеся, дайте номер, поживу у вас. Щоб з друзями побачитися, – але замість відповіді я почула лише гудки.
Отак я й вирішила сьогодні цю проблему, тільки не знаю чи надовго.
Треба маму і сестру попередити, щоб перестали мій телефон давати й далі усім, а то я вже так часто змінюю номери, наче який агент нуль нуль сім.
А як ви позбуваєтеся непроханих і невдячних гостей, коли вони отак з’являються в гості?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
