Коли от так із чоловіком разом прожили 35 років, то іншого життя собі уявити складно окрім, яку у парі. Та й онуки вже підростають, життя здається уже не змінним і на обрії захід. Та от не для мого Петра, як виявилось.
Так ми собі із Петром у купці та вдвох усе життя прожили. Він домашній, тихий і спокійний, та й я така. Ото собі жебоніли вечорами, чи що удвох робили.
Жили собі своє життя, старіли. Недуги дрібні обсіли. Уже я Петру мащу коліна і масую ноги, бо не засне. А він мені спину і руки. Я на пенсію вийшла раніше, а він ще працював на своєму заводі.
Підвищення усе і змінило. Якось мій Петро підтягнувся, одяг ми йому оновили і вже стрижка у нього модна. Я мала більше клопоту, бо одне діло коли він у цеху був, а друге у офісі.
Почались для мене оті нескінченні костюми, краватки і сорочки. Все мало бути випране, випрасуване і підібране зі смаком. Петро мій був від того далекий, я за ним все життя дивилась.
Та от стала я помічати що чоловік уже й не їсть страв домашніх звичних. Уже йому не треба котлет, а давай салат спеціальний. Уже він зранку дзижчить блендером і замість омлету п’є якусь рідку зелену жижу.
У спортзал мій чоловік пішов і став усе частіше до басейну ходити. Вже й діти тата хвалять, що узявся за себе. Мовляв, добре, що зрозумів, що 65 то й не старість зовсім.
Та не розуміння у нього в голові було, а секретарка, Ніночка. Рік як його підвищили, а він уже й батьком став – Ніночка порадувала.
Збирав мій Петро речі і все мені говорив, що у нього друга молодість, і що він зі мною уже до землі хилився, а біля Ніни він життя заново відчув. Мовляв, він і молодий, і сил повний, і ще не одну дитину підійме, а я його онуками обсадила і окрім котлет і сералів нічим не цікавлюсь. Пішов. Добре, хоч майно мені залишив.
Ой, я переймалась. Звісно переймалась, бо було мені шкода своєї долі жіночої і того, що на старості таке утнув коханий чоловік. Десь я пів року жила привидом, аж поки не стала помічати дивину яку: мені добре.
Те відчуття прийшло у мою душу із свіжозмеленною кавою вранці, бо ж раніше й не пила її – Петру запах не подобався. Потім я врапт зрозуміла, що можу запросити у дім подруг і проводити із ними час весело за розмовою, чи приготуванням страв, і не перейматись, що Петро буде проти чужих у домі.
Я ходила магазинами і обирала пояс до сукні два дні, а не хапала першу більш-менш підходящу річ, бо чоловік не міг терпіти оці всі торгові центри і поїздки за покупками.
Я сходила у кіно і подивилась фільм в оригіналі, не переймаючись що чоловік буде хропіти на весь зал від нудьги і не розповідатиме про втрачені дві години життя потім, бо ж нічого він так і не зрозумів із того, на що його очі дивились.
Я не готувала їжу цілими днями, я не прала не прасувала не шукала відповідну події краватку і не прокидалась раніше, аби вже до того як збудити Петра на роботу все було для нього підготоване і залишалось лиш у руки вкласти.
Тепер мій Петро, його коліна, походи до спеціалістів, краватки, сорочки, не любов до кави і магазинів – все це клопіт Ніночки, а я вільна.
Я вдячна чоловіку за роки нашого життя, вдячна за дітей і за все хороше, що між нами було, але найбільше я дякую йому за те, що пішов. Розчинившись у своєму Петру, у нашій сім’ї, у роках вічної опіки над ним і дітьми я забула про себе і лиш у тиші спорожнілої квартири раптом згадала, що я у себе є.
Все ж, жити у парі прекрасно, але й у тому аби у таких роках залишитись одному є своє щастя. Хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.