– Той, хто квартиру винаймає не платить їй вже два місяці, уявляєш? – розповідає сорокарічна Валентина. – Спочатку обіцянками годував, як завжди – то через тиждень, то після першого числа, то перерахуємо завтра. А тут прямо сказали – грошей немає, мовляв, коли будуть, не знаємо. Вона їм – з’їжджайте, а вони не збираються. Той чоловік їй прямо заявив, що у нього дитина маленька і він не збирається з обжитого місця з’їжджати.
– Нічого собі. А що, так можна взагалі?
– Ага! Галина Романівна теж здивувалась, насамперед до дільничного побігла. Ну, він їй популярно все і пояснив. Виселити когось з квартири, виявляється, зовсім не так просто, як здається. Люди роками виселяють мешканців, я теж здивована була. В результаті прибігла наша мама до Петра – мовляв, синку, що ж робити? А він їй і пригадав, як вона йому колись сказала «Про цю квартиру забудь і не думай». А тепер запитує, що змінилося? Чому я повинен про неї згадати і вирішувати твої негаразди?
Галина Романівна – з тих бабусь, які ще перед весіллям говорять своїм дітям – я тебе виростила, більше нічим не зобов’язана, далі сам.
– Вона його ще в студентські роки відправила у велике життя з рюкзаком і в кедах! – зітхає Валентина. – Спочатку він кімнату знімав з хлопцями, підробляли, як могли. Але друзям хоч не прикро було – вони приїжджі, батьки у всіх небагаті, допомогти особливо не могли. А у матері Петра, дві квартири у власності. В одній жила, іншу здавала.
Коли Петро став серйозно зустрічатися з Валентиною і зайшла мова про весілля, Галина Романівна попередила, щоб молоді вирішували житлове питання самі, на її нерухомість не зазіхали. Молоді, чесно кажучи, і не сподівалися – жили вже в орендованій квартирі. Тоді і прозвучали не надто приємні для сина слова.
Втім, сперечатися, звичайно ж, Михайло не став. На квартиру вони з дружиною заробляли самі, паралельно виховуючи двох синів не без допомоги другої бабусі – матері Валентини. Вона і з садка забирала онуків, і пізніше в школу водила і допомагала з уроками.
– Без мами і не знаю, як би впоралися! – ділиться Валентина. – Жодного разу не відмовилася допомогти!
Галина Романівна всі п’ятнадцять років жила своїм життям, онуків бачила кілька разів на рік, у свята. Гостювала у подруги на дачі, взимку відвідувала театри і виставки, освоїла інтернет і активно сиділа в соцмережах, їздила на море і в санаторії, кілька разів була за кордоном і одного разу, навіть, на пів року у кругосвітнє з’їздила.
– Наші діти море побачили в перший раз, коли вже школярами були! – зітхає Валентина. – А бабуся купалася з подругами майже щороку. Гроші у неї були, на відміну від нас.
Поїздки Галина Романівна могла собі дозволити в основному за рахунок грошей від орендарів. Спочатку їй дуже пощастило: багато років у неї жили тихі, пристойні люди. Вони платили як по годинах і не доставляли ніяких негараздів. Але потім золоті мешканці з’їхали, і останнім часом з орендарями Галині Романівні категорично не щастить. Що не люди, то історія. Одні залили сусідів, інші занехаяли квартиру так, що там бігали стада тарганів, але ж на вигляд справляли враження нормальних порядних людей, треті взяли моду музику включати на весь будинок.
– Ти даремно не хочеш брати сім’ї з дітьми! – порадила їй приятелька. – Особисто я тільки таким і здаю. У них тихо зазвичай і чисто, все-таки дитина в домі. І платять більш-менш акуратно. Але, звичайно, треба дивитися на людей.
І ось Галина Романівна послухалася на свою голову – здала сім’ї. І дуже пошкодувала. Рік живуть – і одні негаразди з ними. Гроші затримують постійно, сусіди скаржаться на постійний шум. А тепер і зовсім платити відмовилися, ось так. Попередні хоч з’їжджали самі, без нагадування. А ці ще й з’їжджати не хочуть!
– Взагалі дивна ситуація, звичайно. Невже і управи на них немає?
Та є, але там потрібно буде пояснювати, чому податки не сплачено… Та й не так усе просто, як виявилось. Орендар, схоже уже не раз так жив не сплачуючи за житло. Знає, що літня людина не одразу знайде точки впливу. А йому, шо? Живи і радій безкоштовно.
А Галина Романівна все до сина бігає, благає допомогти, а він, мов скеля – і пальцем не поворухнув. Робить так, як мама колись і сказала. Забув і не думає.
Ну що ж? Тут уже, що посієш…
Автор не вказаний.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
