fbpx
Історії з життя
Коли побачила сина подруги – отетеріла. Не повірила своїм очам, але сумнівів не було – схожий на мого чоловіка, мов дві краплі води. Виходить у найтяжчий момент мого життя, вони були разом? Як жити далі знаючи, що чоловік зрадник, хоч і відбулось це тридцять років тому

Коли побачила сина подруги – отетеріла. Не повірила своїм очам, але сумнівів не було – схожий на мого чоловіка, мов дві краплі води. Виходить у найтяжчий момент мого життя, вони були разом? Як жити далі знаючи, що чоловік зрадник, хоч і відбулось це тридцять років тому.

У те місто я поїхала до санаторію. Завжди їжджу до іншого, а цього разу в зв’язку з ремонтом корпусу, поїхала сюди. Яким же було моє здивування, коли одну з процедур прийшла робити моя давня найкраща подруга. Я зраділа мов дитина. Розплакалась. Обійнялись.

Маринку я тридцять років шукала по всьому колишньому Союзу. Не допомагав ні інтернет, ні телепередачі. Як поїхала моя дорога подруга нічого не пояснюючи, так і зникла з нашого життя. Розговорились. Вона усе про мене розпитувала, як з Петром живемо, як мої батьки.

Почала розпитувати про неї чому і де зникла, а вона якось так тему одразу змінювати почала, все про здоров’я моє розпитувала. А про себе мовчок. Я чекала, що вона мене на гостину запросить, посидіти згадати ж нам є що. Але вона з сумом сказала, що сьогодні їде у відрядження.

Наступного дня я запитала у однієї з медсестер куди ж направили мою подругу, а та здивовано змигнула.

— Маринка занедужала. Взяла лікарняний на три тижні, щось серйозне у неї.

Я випросила адресу подруги і помчала її провідати. Сказати, що я Маринку здивувала, то ні. У її очах ясно прочитався страх, коли вона побачила мене на порозі. Я принесла повні сумки фруктів, а вона здорова і жодних ознак недуги я у неї не помітила.

Гарно ми посиділи. Згадати нам було, що Адже росли разом потім дівували і саме вона була дружкою на моєму весіллі. Дивилась я на свою подругу і ніяк не могла зрозуміти, що ж не так. Ніби і не було між нами непорозумінь, ніби і розстались ми друзями, а якесь напруження я відчувала. Але все те було пусте. Головне – я її знайшла.

Саме Маринка колись мене урятувала. Не хочу я той період згадувати, але був у моєму житті час коли я не могла ні встати. ні слова мовити. Маринка тоді саме закінчила інститут і взялась мене рятувати, хоч усі спеціалісти на мене вже й рукою махнули. Розтирала мене якимись терпкими травами, загортала мене у вимочене у чомусь простирадло і під ковдру, масажі робила постійно. Їй допомагав мій Петро. Так удвох вони мене до життя і повернули.

Ми гарно з Петром життя прожили, але був у нас один сум на двох: після тієї недуги я не могла мати дітей. Петро завжди казав, що то не важливо, але якби ви бачили, як він бавиться з сусідніми дітками. Колись ми навіть дитину з сиротинця взяти хотіли, але… Чомусь не змогли ми цього, не зробили.

Через три години Маринка поглянувши на годинник, вибачилась і попросила мене піти, адже у неї запланована якась важлива справа. Ну, не дуже чемно, але я ж теж гість непрошений. Зібралась, вийшла з квартири. Аж тут відчиняється ліфт і виходить молодик. У мене аж ноги потерпли – точна копія мого чоловіка. Привітався, пройшов до Маринчиної квартири і відчинив її своїм ключем.

Я так і залишилась стояти. У голові склався пазл велетенського обману довжиною у все моє життя. Петро і Маринка були разом тоді, коли я була безпомічною. Зрадили. Обоє. Як тільки я почала ходити Маринка зникла. А я тільки зараз зрозуміла, чому мій чоловік заплакав, коли вона побачивши мене на ногах сказала:

— Ось і все скінчилось. Світлана нарешті ходить. Мені більше немає чого тут робити.

Це були слова не до мене. Вона так тоді прощалась з Петром. Цікаво, чи знає він про сина? Напевне ні, бо ж ніколи і на один день мене не залишав. А, якщо дізнається, як вчинить?

Противно зараз на душі. Петро тоді плакав, значить любив Марину. А вона благородна, про сина не сказала, аби нашу сім’ю не рушити, аби мене після всього не хвилювати. Сама дитину ростила, бо шкодувала мене? А коли спала з Петром шкода не було?

Усе моє життя виявилось ілюзією. Хочеться прийти про все розповісти Петру і поглянути в його зрадливі очі. Але щось десь в середині не дає цього зробити. Боюсь, що цей вчинок переверне з ніг на голову усе моє життя. А я не хочу. Я щаслива була до цього дня.

І, як вчинити, як жити далі?

Автор Анна К.

Передрук без згоди автора – заборонено.

Спеціально для intermarium.news.

facebook