Дмитро тупцює біля воріт і гукає:
– Ще довго!
Він розтягує слова, б’є хворостиною кропиву в фосі, мружить на сонці сині очі. На ньому одяг не по погоді, але ніхто не звертає на це уваги. Всі звикли, що він неохайний, крикливий, проте добрий старий чоловік.
Нарешті з двору викочується інвалідне крісло і Віра наголошує:
– Лиш не печи його на сонці. Вози по затінках.
– Я, що не знаю! – бере впевнено за ручки візка і вже не звертає увагу на Віру, балакає до малого.
Така пара завжди привертає увагу.
– Якби не той Дмитро, то й дитину на вулицю б не вивезла.
– І не кажи, ще мати називається.
Добре, що Віра цього не чує. Вона не з полохливих – і в лице скаже, і за волосся потягає, як треба. Та й звикла вже до осуду з самого дня появи на світ Іванка, бо дитина через неї така. Не змогла здорову виносити, бо була молода й гуляща, ще й палила. Всяке кажуть.
А вона була просто молода. Коли дізналася, що при надії, то вони з Миколою дуже раділи. Вони ж люблять один одного! А це лиш привід скоріше побратися. Жили в очікуванні дива і воно сталося, проте не таке.
Іванко появився на світ з серйозними проблемами. Прогнозів втішних ніхто не давав. Це не описати словами, коли найбажаніше в твоєму житті дитя не може ні сісти, ні повзати, просто ввесь час хнюпає. І ще цей осуд: «Винна! Винна! Винна!»
Страх навіки оселився в її серці. Страх за друге дитя. Чи помилує бог? Помилував! Василько був її відрадою, коли старший вічним нагадуванням і вічною турботою. Як справитися з такими маленькими дітками, коли обоє потребують уваги і піклування? Звичайно, мама. Але ж і вона має господарку, город, все треба обробити і ще їй, Вірі, допомогти. Мусить і Віра тримати господарку і город садити, бо не може дозволити аби про неї ще й тут поголос пішов. Інколи й поїсти забуває в тих клопотах.
Тоді й прийшов Дмитро.
– Мати твоя прислала. Каже, що я роботи не маю. А я маю роботу! Козу пасу. Ніц без мене не можете. Дмитре то, Дмитре сьо…
Коли побачив маленького Іванка, замовк. Пошерхлими руками бережно клав в коляску, витирав ротик, поїв, годував. Віра, мов ожила. Піклувалася вже про третю дівчинку Наталочку. А Дмитро няньчив Іванка. Кожного дня біля воріт.
Дмитро багато чого не розумів в цьому житті. Особливо того, що всі дивуються, що він няньчить Іванка стільки років. А чом би й ні? Хто ж його більше любить? Хто його більше розуміє? Хто його більше знає? Ніхто. Він і Віру не рахує собі рівнею в любові до Іванка. То його друг. А, коли любиш, то хіба треба аби тебе просили допомогти? Ні.
Ця історія про Дмитра – людини з величезним добрим серцем, який ніколи не намагався переконати інших в своїй доброті, правоті, кращості. Йому таке й в голову не приходило, бо знав, що кожен має жити. І, коли жити дуже важко, то треба допомогти. Прийти і спитатися як ти там. І будеш мати винагороду в вигляді найкращого друга, який посміхається твоїм очам, любить твої пошерхлі руки і абсолютно не коситься на заяложений старий піджак.
Фото ілюстративне.
