fbpx
Історії з життя
Коли побачив свого друга дитинства – онімів. Одразу з’явилась купа запитань до власних батьків. Тепер ні їсти, ні спати спокійно не можу. В голові так і вертиться одне запитання. Чому так? Чому?

У мене є дуже близький друг, він мені як брат. Нас в родині четверо дітей, але хлопчик я один. Тому, завжди хотів мати брата. Наші відносини з самого дитинства складалися дружньо. Спочатку ми ходили разом в садок, потім в школі вчилися в одному класі.

З сестрами я не ладнав, так як наймолодша з них старше мене на десять років. Відповідно, ні про яке взаєморозуміння не могло йти й мови. І я з величезним задоволенням проводив весь свій вільний час з другом.

Його сім’я завжди була забезпеченою. Скільки себе пам’ятаю, він завжди відрізнявся від мене одягом, взуттям, речами. Мої батьки працювали на заводі, в той час як батьки друга завжди мали власну справу.

Але він ніколи мене не ображав. Поруч з ним я відчував себе комфортно і спокійно. Іноді мені перепадали дрібнички, які йому або не підійшли, або вже перестали подобатися. Але жодного разу я не почув від нього, ні єдиного слова докору. За таке ставлення до людей він мені і став рідною людиною.

Після закінчення школи нам вдалося вступити в один університет. Тільки з тією різницею, що я пішов вчитися на бюджетне місце, тобто на непрестижних факультет, а він на контракт і туди, куди хотів. Ні у мене, ні у моїх батьків не було можливості виділити таку велику суму на моє навчання, тому довелося задовольнятися найменшим.

Але наше спілкування не припинилося і після пар ми разом йшли гуляти або на побачення до дівчат ходили. Непомітно пролетіли ті п’ять років студентства. І перед нами постав вибір подальшого працевлаштування. Ось тут-то наші з другом доріжки і розійшлися. Батьки влаштували його в престижну фірму, де йому була обіцяна прекрасна перспектива кар’єрного росту, а мені знову довелося задовольнятися малим: влаштувався працювати на завод.

Після закінчення університету пройшло більше п’яти років, і нещодавно я випадково зустрів свого друга в торговому комплексі. Виглядав він дуже гідно, це відчувалося в кожному його русі. Костюм, взуття та аксесуари провідних торгових марок не рівня моїм звичайним речам, придбаним на ринку. Цей блиск не прикритого достатку, навіть надлишку мене вразив.

У розмові з ним я дізнався, що батьки, через два роки після інституту, домовилися про його стажуванні в Лондоні, після закінчення якої його прийняли в штат на хорошу посаду. Я ж займав, всього лише, посаду провідного інженера відділу, але особливих доходів це не приносить.

Після нашого спілкування у мене залишилося відчуття незадоволеності своїм життям. Чому мої батьки не могли дати мені такого життєвого старту? Навіщо аж так багато дітей і всі без перспективи?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page
facebook