Я багатьом хлопцям відмовляла, хоч і не красуня писана. Але той випадок засів мені в голові й донині, а роки відтоді пролетіли й воронами, й лелеками…
Василь був моїм однокласником, ми бавилися разом на вигоні, разом гусей гнали додому. Коли підросли. То вже могли й череду разом пасти, Василь завжди мені казав: давай обоє відпасемо спочатку мій день, а потім твій.
І ми пасли, бо що то була за робота – лежиш та лише погукуєш на корів, а як прийдеться бігти, то у Василя на такий трафунок пес Вівчур. Так і називався це недо вівчар Вівчуром.
То було якраз такого дня, коли ми мирно пасли корову як налетіла раптова злива і гримоти та блискавки сполошили худобину, і не поміг ні Вівчур, ні наші патики – корова бицкотом гонила додому, а ми захекані бігли далеко позаду.
Грім лупив все ближче і ближче, і ми обоє стали під дубом, що починав нашу вулицю, але до хат не давали дійти блискавиці.
Я тремтіла від холоду і страху, бо блискавка, то не жарти.
– Не бійся, – сказав Василь, хоч так само тулився до мене, – Сюди не влучить. Мене блискавка боїться. Я тобі розказував як переді мною вдарило і позаду, а я неушкоджений. Як будеш коло мене, то не вдарить.
– Добре, – сказала я.
– Я тобі серйозно кажу, – поважно вже говорив Василь, – як будеш коло мене, то будеш в безпеці. Можеш, навіть, заміж вийти за мене. Я не проти.
– Та нам по дванадцять!, – здивувалася я, – Тим більше, треба виходити заміж за старшого хлопця.
– Чого?, – спантеличився Василь.
– Так всі кажуть, Василю, – закотила я очі, немов він питає не мале дівча, а вікову бабцю.
Василь відмови не прийняв, але ми й далі ходили в школу та ділили з ним батьківські завдання, він завжди мені допомагав і батько вже жартома називав його зятем, від чого Василь червонів і ще старанніше робив роботу.
Але молодість заграла в мені зовсім по-іншому, купилася на гарні слова, а не вчинки і вискочила заміж. Василь так і не женився.
А я й дітей на світ привела, й розлучилася. Скніла на аліментах, а потім батрачила на заробітках в Італії.
В п’ятдесят вирішила, що вже з мене досить і вернулася в батьківську хату.
Чесно скажу, що думала про Василя, думаю, може зійдемося хоч на старості. А що? Він сам і я тепер сама, хати й далі стоять поруч. Ми б і далі гонили корів на вигін та ховалися під нашим дубом.
Знаєте, я чогось те освідчення сильно запам’ятала, хоч воно й було й дитиною сказане. Кожного разу. Коли чоловіки намагалися мені подібне сказати, переді мною виринав хлопчина, по його лиці котилися краплі дощу чи то вже були сльози?
Я вернулася додому попри все, попри те, що тепер усі тікають, але я мала бути вдома. Приїхала така вся щаслива, що їхала мало не в порожньому бусі і мала, де тримати сумки.
Заїхала до мами та вивантажила всі свої італійські статки. Мої були страшенно раді. Сіли за стіл, все розпитують та розказують.
Коли пройшла та перша радість і перейшла мова за село – хто, що та як, вони якось так притихли, а тоді мама каже:
– Доню, завтра Василя привезуть зі сходу…
Тої ночі я не могла заснути, гроза люта лупила по селу зливою і вогняними батогами блискавок.
Я вирішила першою зустріти Василя біля нашого дуба, тому купила свічку і пішла за село. Мені здається, що тут не змінився ні кущик, ні камінчик – все було, як я давно залишила. Не було лише Василя.
Навіть калюжі були такого ж розміру і на тому ж звичному місці. Я йшла і йшла, але дуб все не виднівся.
«Невже його якась капость зрізала», – думала я і вже просто бігла, щоб побачити хоч пеньок.
Певно, блискавка влучила у нього цієї ночі.
Я стояла і плакала.
Невже бувають такі збіги в житті чи й направду блискавка його оминала до пори до часу?
Фото Ярослава Романюка.
