fbpx

Коли приходжу з роботи, то бачу по застеленому ліжку, що на ньому свекруха вдень спить! Нічого-нічого, до доброго швидко звикне

– Як це заміж за Васю, – чую голос своєї свекрухи, – Аліночко, ти ж минулого тижня казала, що за Петрика заміж вийдеш!?

– Я передумала, – каже донечка, – Петрик мене цукеркою пригостив, а Вася ні. Тому я вже за нього заміж буду виходити.

Здавалося б така мила розмова, але й тут свекруха знайшла за що мене вкусити:

– Як це з садочка та так хлопцями перебирати? Ти чого їй не кажеш, що хлопець має бути один і на все життя?

– Мамо, вона ж дитина.

– Тим більше – з малечку має розуміти, що бігати від хлопця до хлопця, то не є робота!, – не вгавала свекруха.

І за що мені таке? Що не зробиш, що не скажеш – все на зле.

Недавно купила тостер, щоб грінки робити не такими жирними і що почула?

– Яка ж ти лінива, Аню, замість того аби встати на пів години раніше та зробити домашні запашні, добре присмажені, ти оце купила. Викинула отак гроші на вітер! І нічого, що Семен через це робить у дві зміни аби вам отакі різні дрібнички купити.

– По-перше, мамо, я купила тостер на свої гроші, бо я теж працюю! А, по-друге, ви ще скажіть, що я лінива, та дрова не рубаю і в грубі не топлю. Світ змінюється!

– Шанувати чоловіка – світ ніколи не зміниться! Навіть свої гроші витратила, а все мінус з сімейного бюджету! Ви ж на квартиру відкладаєте, чи як?

Ох, як я вже втомилася… На всьому економити, щоб в очах свекрухи виглядати економною господинею, яка шанує її сина, щоб той часом не перетрудився.

Але справжня битва розгорілася за матраци.

Ми спимо на них уже десять років і аби так не чути пружин, то стелимо ковдру, хоч вона й мало допомагає.

І ось я постала перед вибором – купити нормальні матраци, чи якийсь ролл-ап, який так часто рекламують по каналу, який дивиться свекруха. Таке тоненьке чудо за тисячу гривень спасе вашу спину і зміцнить сон.

Думала я довго, зважувала всі «за» і «проти», адже різниця колосальна-в десять разів, а це моя місячна зарплатня.

Зі своєю мамою вирішила не радитися, бо вона просто копія мами Семена і сказала б, що на тих матрацах ще можна роки спати.

Пішла я до куми і так між іншим сказала, що не знаю, що вибрати – новий дорогий чи прикрити старі.

– Ну, подруго, – каже вона, – Якщо тобі на четвертому десятку, шкода для себе купити якісну річ, то хто тобі винуватий?

І я наважилася. Купила. Привезла. Лягла. Блаженствувала.

Але не довго.

– Як десять тисяч? Семен горбатиться, а ти отак гроші на вітер? Та на них ще роки можна було спати,- почала вона але я вже теж не мовчала.

– Та скільки можна цей совіцький сором, – я обвела руками ще совдепівський ремонт, – прикривати фіговими листочками, – і показала на сотні вишитих серветок, – Я хочу нарешті жити по-людськи!

Я гримнула перед її носом дверима і лягла на свій розкішний матрац.

Хоч і чула, що чоловік прийшов з роботи і мати йому в вуха жебонить про мою покупку, але я просто не мала сили встати зі свого чудового ліжечка.

– Аню, – почав чоловік, але я закрила йому рот рукою і змусила лягти на матрац.

Він замовк і закрив очі. Я перемогла!

Свекруха не траплялася мені на очі кілька днів, а я до неї й не заглядала, навіть Семен те й робив, що з роботи з задоволенням валявся в ліжку.

А далі я уявила її, самотню серед різьблених оленів і серветок, яка так старалася зробити для нас затишок, любить нашу донечку. А якщо з нею щось сталося? Я аж впріла і підхопилася на ноги. Кинулася до дверей…а на порозі свекруха:

– Аню… То каже Семен дуже зручний… Можна сісти?

– Так, мамо, навіть отак лягайте… А я нам чаю поставлю, добре?

І якось так помирилися…

Коли приходжу з роботи, то бачу по застеленому ліжку, що на ньому свекруха вдень спить! Нічого-нічого, до доброго швидко звикне і ще й собі на ювілей захоче таке безпружинне чудо.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page