Ми з Олегом жили п’ятнадцять років разом і якось про дітей не задумувалися. Спочатку були молоді, бо одружилися після інституту, тому ще не хотіли мати купу обов’язків, хотіли жити для себе і подорожувати. Далі все якось не виходило, бо кожен робив кар’єру, як тепер модно казати, але насправді, намагався втриматися на місці, щоб не попасти під скорочення.
А далі вже почали пробувати і не дуже й вірили, що не вдасться, адже ми такі ще молоді. Проте, бажані дві смужки так і не з’явилися, зате з’явилися результати і я була приголомшена.
Роман запевняв мене, що буде зі мною завжди, а я розуміла, що моє щастя рано чи пізно закінчиться, тому треба вже до цього морально готуватися.
Коли його колега мені зателефонувала і сказала, що нам треба поговорити, то я не сумнівалася за причину такого інтересу і справді, вона була добряче «при надії»:
– Роман все не хоче тобі казати, але пора тобі збирати речі і виїжджати з квартири.
– Тобто?, – я нічого не розуміла, – Квартира на мені, куплена моїми батьками і я маю її тобі віддати, бо у тебе буде дитина?
– А де ми будемо жити?, – закліпала очима та.
– Звідки я знаю, де ти зараз живеш, то там і будете жити.
– Я не хочу жити в панельці!, – випалила жінка, – Там влітку просто нестерпна спека!
– Купите кондиціонер, – стенула я плечима і пішла додому.
Зазвичай, дорога в мене займає хвилин десять, але тоді я пленталася дуже довго. Виявилося, що з успіхів в житті я можу назвати хіба батьківські, які купили мені квартиру і цим самим забезпечили моє проживання з чоловіком. Всі гроші ми витрачали на смачну їжу і одяг, подорожі і геть не думали про завтра. Це було дуже легко.
А тепер, коли в Романа буде дитина, то він має думати про те, як заробити на кондиціонер, коляску, колиску і вступ в інститут. Оце для нього буде сюрпризом!
Роман мовчки збирав речі і навіть нічого толком не пояснив, що мовляв, хотів мати спадкоємця, бо спадкоємця чого? Він навіть нічого не колекціонував і нічим не цікавився крім себе, і свого комфорту.
Роман пробував до мене кілька разів вернутися, мовляв, все зрозумів і краще жити з тобою в новій квартирі, де я центр Всесвіту, ніж в паркій панельці, де центр всесвіту – дитина.
Але я мило усміхалася і казала, що дитині потрібен батько, а я доросла жінка вже якось без Романа обійдуся.
Тим більше, що я стала центром Всесвіту для Павла. Так, я познайомилася з чоловіком, який вміє піклуватися про когось, крім себе, який добре заробляє і забезпечує себе та свою доньку. Вона вже вчиться і скоро може завести собі родину, де будуть маленькі діти і тоді я теж навчуся про них піклуватися. Зараз мені зручно, що Оленка – доросла і я можу з нею на рівні спілкуватися, вона розуміє, що батько має мати люблячу дружину поруч і тільки за наші стосунки.
Отак у мене з’явилася теж донечка, я тепер вчуся як не жити одним днем, а планувати своє життя і свої витрати. Нам добре разом, я щаслива в цьому шлюбі і не хочу вертатися до старого. Не знаю чи ми б і далі жили з Романом так, як і жили, ніхто того не знає, але теперішнє життя мені подобається більше. Сподіваюся, що й до нього дійде, що у нього є шанс прожити життя з кимось і заради когось і це дуже цінно. Дуже сподіваюся, що у нас обох вдасться, я бажаю колишньому лише добра, бо сама щаслива. Певно й того?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота