Коли сваха почула новину так одразу ж і розплакалась. Почала мені говорити, що я повинна ще добре подумати і не залишати дітей у важку для них хвилину. Мовляв, я ще здорова і можу поробити зо п’ять років і дітам допомогти.
Мені сімдесят два роки. Самі розумієте, що вік далеко не дитячий, хоча здоров’я як для таких років у мене ще є. В Мілані я вже тринадцятий рік. Вийшла свого часу на пенсію, посиділа трішки вдома, а коли донька заміж вийшла і онучку мені подарувала я зрозуміла, що треба їхати.
Марта в мене пізня дитина. Заміжня я ніколи не була, тож сама її ростила. Жили ми в моїй малесенькій квартирці, але що нам треба було? Звісно, не хліб з ікрою чорною їли, але й не бідували. Однак, коли Марточка заміж вийшла і зятя до нас в квартиру привела, то я вирішила їхати на заробітки.
Вони молоді, ще й двадцяти п’яти не було. Зять тільки но після інституту вийшов на роботу. Заробітку хорошого немає, а тут уже й татом став. Я їх перший час годувала зі своєї кишені і комунальні оплачувала, але ж у домі дитина. Я розуміла, що зятевої зарплатні не вистачає, аби забезпечити молоду родину повністю.
Поки я тут працювала Марта ще двох онуків мені подарувала. Я була дуже щаслива і чим могла допомагала. Практично усю зарплатню я свою їм висилала, собі лиш на дрібні потреби залишала. Зять в квартирі зробив хороший ремонт і перестановку, адже діток троє. Оновив меблі і техніку.
А три роки тому, якраз після появи меншої онучки мене донька моя набрала. Вона дуже просила допомогти їм із власним житлом. Мовляв вони дім знайшли десь під столицею. Хороший просторий, але й не дешевий, хоч і не захмарно дорогий, звісно.
У знайомих вони позичили необхідну суму, придбали дім, а я виплачувала гроші, ну і вони трішки докидали, хоча, що там докине родина із трьох діток. Сваха не могла допомогти фінансово, так наводила у новому домі із моєю донькою лад.
Цьогоріч я приїхала додому на два місяці. Взяла відпустку таку довгу, бо вже просто сил не маю. Нині я пару стареньких доглядаю. Бабуся ще нічого, а от з дідусем не все гаразд. Він може волати на всю квартиру, кудись бігти, чи щось шукати перевернувши увесь дім. Якби ще був малим, так під сто двадцять кілограм і я повинна якось його ще й заспокоїти. Платять гарно, але ніхто крім мене там довго не затримується, помічниці у мене щомісяця інші.
Побула я місяць і зрозуміла, що вже нікуди їхати не хочу. У моїй квартирці так затишно, так добре. Сусідки усі ніби рідні, свій район, своя хата. Я аж помолодшала за цей час, так нащо мені вже ті заробітки? Та й онуки без бабусі ростуть. Чи в мене ще одне життя на запасі десь є?
В неділю у доньки було день народження. Саметоді коли ми всі за столом сиділи я й сказала, що напевне більше й не поїду нікуди. Думала, що допомагатиму донці із дітками, а вона на роботу вийде.
після моїх слів одразу заголосила сваха. таке враження ніби з дому когось винести мали, їй Богу. Вона почала говорити, що я повинна ще поїхати, адже дім не виплачено, а у молодої родини необхідних коштів немає. та й ремонт потрібен і машину придбати треба, адже їздити маршрутками і дітям до школи і її сину на роботу досить дорого.
Мені їхати через два тижні в Мілан знову, а я не знаю, що робити. Донька і зять і справді навіть удвох не зароблять тієї суми , що я передаю щомісяця, аби вони дім виплатили. А жити їм за що? А дітки ростуть.
А з іншого боку – мені 72 роки. Я вже так виморилась і морально і фізично. Нікуди не хочу їхати, хоч плач. Мрію про прогулянки у парку, посидінки із подругами на лавці під під’їздом. Мрію про в’язання шкарпеток і шарфиків для онуків…
Що робити мені? Невже знову в дорогу?
11,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
