Коли Тамара вийшовши з рейсового автобуса йшла селом до своєї хати, люди здивовано озирались, а дехто навіть не вітаючись зупинявся і здавалось, не вірячи очам роздивлявся жінку. «Ніби привида побачили» подумалось. А коли прийшла до рідної хати, отетеріла.
Чим ближче до рідного дому – тим менше сил залишалось. Ще зранку і не вірила, що професор дозволить повернутись додому. Майже два місяці провела дивлячись на світ крізь вікно палати. Нескінченні процедури і відсутність надії, хоч колись вийти звідти здоровою. Але два тижні назад – чудо. Професор вдивляючись у папірці посміхнувся і сказав весело:
— Пані Тамаро, житимете довго і при здоров’ї. Трохи зміните харчування, та й від важкої роботи триматиметесь подалі і все буде у вас добре.
Не стрималась, підскочила з ліжка запищала і кинулась обіймати поважного сивочолого спеціаліста.
— Вік за вас молитимусь! – говорила втираючи сльози, – Дай Боже вам здоров’я!
А сьогодні зранку вручив виписку і попросив більше ніколи не повертатись.
— Нічого вам більше тут робити. І щоб я вас тут у себе більше не бачив.
Тамара похапцем зібрала речі і додому. Де й сили узялись. Їхала, а душа співала. Ох і далеко ж вона від дому була! Зробивши три пересадки через шість годин дороги – нарешті рідне село. Леді дійшла до рідного двору і отетеріла.
Паркану не було! Тридцять тисяч за нього віддали. Трудились вдвох на польського пана складаючи ті копійки, а його нема. Далі ще гірше. Ввійшовши до будинку звернула увагу, що ні тюлі, ні штор, ні ковриків на підлозі немає. Дві морозилки телевізор і комп’ютер теж кудись ділись. Хоч меблі на місці, але порожні. Дивани без постільного, а шафи без книг і посуду.
— Де ж Петро усе подів? – сказала собі знесилено.
Аж почула, що на подвір’я заїхала їхня машина. З тисячі впізнає її. Чекала Петра з роботи і лиш почувши звук її мотору, завше вибігала зустрічати.
— І, як ти мене відчуваєш? – казав голублячи.
Зараз вийшла тримаючись за стіну. Петро був не сам. Поруч із ним стояла кума Таня, на руках тримала їхнього чотирирічного сина. Обоє вмить зблідли, лиш малий голосно скрикнувши “мама” кинувся до Тамари.
— Ти жива? – питала дитина міцно притискаючись, – Тато казав, ти тепер янгол і ти на небі, а кума Таня моя мама. Ти ж не підеш знов на небо, мамо. Ти ж будеш тепер завжди зі мною?
Тамара усе зрозуміла. Поглянула на Петра, той якось боком боком і до машини. Її найкраща з дитинства подруга, майже сестра лепетала:
— А, що, я лиш заради дитини погодилась! Він сказав, що ти безнадійна. Що вже все! От я і погодилась. Дитину ж шкода.
Тамара нічого не відповівши з останніх сил обійнявши сина зайшла в дім і замкнула за собою двері. Сліз не було. Вона навіть не здивувалась, якась суцільна апатія.
Петро повернувся через три дні. Просив пробачення. Плакав і пояснював, що на той учинок його штовхнув відчай.
Люди сміялись і засуджували Тамару. Але вона його прийняла назад. От лиш з кумою не спілкується більше. А так, живуть, як і жили. От тільки паркан поставили дешевенький. Той так у куми і залишився.
Автор Анна К.
Спеціально для intermarium.news. Передрук заборонено.
Головне фото – zastavki.