Коли тато з мамою розлучались, то вона вирішила не полегшувати батьку життя, а залишити із ним мене. Мені ніхто нічого не пояснював, просто одного ранку я прокинулась у домі де не було ні мами ні сестри.
Відтоді я їх не бачила. Моїм життям, моєю долею ніхто не цікавився, аж до вечора минулої неділі.
Мені вісім було, як я залишилась із татом. Він ніколи не був хорошитм сім’янином, чи прекрасним татом, саме тому мама від нього і пішла. Добре, що хоч про мене не забував, однак і не згадував часто. Для нього батьківством було мене нагодувати, одягнути і рівно о восьмій відправити спати.
Ми з ним могли тижнями не розмовляти. Я пробувала, як дитина , спочатку, а потім зрозуміла, що йому абсолютно байдуже на мене і моє життя.
Справжню сім’ю я отримала, коли у нашу квартиру зі своїми дітьми переїхаа тітонька Ліда – мамуся, як я її досі кличу.
Ця жінка наповнена світлом, наповнена любов’ю і всеосяжним добром. Для неї хотілось і хочеться робити щось хороше. В дитинстві мені і подумати було лячно, що я підведу її довіру. Ми всі втрьох гарно вчились і намагались в усьому мамусі нашій допомагати.
Саме тітка Ліда, мамуся стала мені справжньою матір’ю і навчила всього. що я нині вмію і знаю. Навіть наш мовчун тато у її присутності починав посміхатись, ставав добрішим. У нас була справжня сім’я і отримала я її саме завдяки тітці Ліді.
Вони і досі з татом разом живуть. Дивлюсь і Богу дякую, що послав нам її. Ходять за ручку тримаючись. Щось собі між собою жибонять, посміхаються. Щовечора п’ють чай на балконі і по-довгу розмовляють про все на світі. Не чула я між ними за все життя жодного слова кривого лиш “Лідусику” і мій “Володимир”.
А минулої неділі мене через одну із соціальних мереж знайшла справжня мама. Я ж її із шести років не чула і не бачила. Як поїхали вони із сестрою, так і не було від них звісток. Ні тобі листа, ні дзвінка, ні привітання хоч формального якого. А це, на тобі, з’явилась мама коли дитині за п’ятдесят.
Так ось, мама моя нині немічна старенька, мешкає в далекому маленькому селі. Сусідка її мені написала і дуже просила аби я якось полегшила життя матері:
— Донька у неї поки жива була, то ще вони якось удвох собі ради давали. а як її не стало минулого року, так ваша мама геть здала. Оце дивиться порожнім поглядом у стіну і все. Я то її годую і що там треба роблю. але ж і сама не молода, не можу вже. Ти її дитина, то допоможи ненці. Чи до себе забери, чи в заклад який хороший віддай.
Я поглянула на фото і мені стало зле: стара, давно не білена хата зі згнившим парканом, заросле подвір’я і жінка, в якій я нічого знайомого, близького, чи рідного просто не побачила – чужа людина.
Мамуся мені спокою не дає, каже, що то мій обов’язок опікуватись мамою старенькою. але я не розумію, до чого тут та жінка. Моя мама – тітонька Ліда і саме за нею я буду доглядати і руки цілувати. Сорок вісім років моя рідна мама не шукала мене, хоч ми з татом нікуди і не переїздили.
Скажіть, чого зараз я повинна нею опікуватись? Чому повинна допомагати геть чужій людині.
Ну скажіть, хіба ж я не права?
Авлевтина К.
14,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
