Не підсміюйся, будь ласка, – різко відповіла Галя. – Ти краще скажи, чому я знову повинна тебе чекати довше, ніж звичайно?
– Затори ж скрізь.
– Знову в нього затори? Щовечора – затори. Все. Мені набридло. Я зібрала валізу.
– Бачу, не сліпий, – кивнув чоловік. – Дозвольте поцікавитись, цього разу хто з нас від кого йде, ти від мене, чи я від тебе?
– Цього разу йду я! – відрізала Галя. – Від тебе такого вчинку не дочекаєшся. Ти ж знову скажеш, що підеш уранці, бо ввечері великі затори. А ще скажеш, що на ніч йти – погана прикмета. Так?
– Звісно. Чоловіки з родини йдуть уранці, зі свіжою головою. Тоді це буде точно – раз і назавжди. А зараз справді затори навколо. До мами ти точно не доїдеш, а на вулиці ночувати – не бездомна. Тож, чекай до ранку.
– Знаєш, що? – Дружину дратувало в чоловікові все, це було видно зараз неозброєним поглядом. – До ранку ще дожити треба. А йти треба одразу, як вирішила. Все. Настав час це закінчувати. – Вона напружилася вся, щоб встати з дивана, але чомусь не встала. Напевно, завадив чоловік своїм питанням.
– Що настав час закінчувати?
– Мої терпіння. Скажи, за що мені доля підсунула саме тебе?
– Сама знаєш за що, – знизав плечима чоловік.
– Ти на що натякаєш?
– На те, що ти сама мене одружила.
– Я? – Галя мало не тріснула від обурення. – Я одружила?
– Звісно. Ти ж перша мені натякнула.
– На що?! Ми були з тобою просто друзями! І раптом. Потрапив, розумієш, до лікарні. Подумаєш. Я просто пошкодувала тебе. Принесла поїсти. Нічого я не натякала. Це все ти.
– Що я?
– З’їв, що я приготувала, і похвалив. Хто тебе просив хвалити недолугу дівчину? У нас від похвал, знаєш, як дах зносить? Тому все й закрутилося.
– Ти, здається, щось переплутала, Галюню, – глузливо сказав Вася. – Спочатку ти мене нагодувала, в моєму гуртожитку. І мене за годину скрутило. Та так, що я до лікарні потрапив.
– Так?
– Так Так. І хвалив тебе не я, а лікар, за те, що ти чесно зізналася, чим ти мене нагодувала. Він ще сказав: «Добре, що не грибами». Пам’ятаєш?
– А ти звідки пам’ятаєш? Ти ж із зеленим обличчям лежав, на цьому своєму гуртожитському ліжку.
– Мені хлопці розповіли. Весь гуртожиток потім ще місяць сміявся. Коли згадували твої домашні у лапках пельмені. Ти їх, виявляється, на ринку купила. Здогадалася.
– То ти ж голодний був. Тебе треба було нагодувати.
– Ну і як? Нагодувала?
– Ну і нехай. Все одно, я вийшла за тебе через жалість. Я ж винною себе почувала. А тепер розхльобую. Все я пішла.
– А затори? – Вася дістав мобільний телефон. – Зараз подивлюся, скільки там балів? Може, вони вже розсмокталися?
– Що? – усміхнулася Галя. – Чекаєш, не дочекаєшся, коли я піду?
– Та ні. Просто не хочу знову їхати по тебе серед ночі. Пам’ятаєш, востаннє, коли ти знову йшла, де я знайшов тебе?
– Ну і що?
– Ти навіщо на людину у формі накинулася?
– Через жалість до собаки. Він же цього собаку ногою штовхнув.
– Це був його собака. Службовий. Він його так виховував. Він на людину кинулася, а він його штовхнув. Так треба було.
– А ти звідки знову знаєш?
– То мені ж там у відділенні співробітники й розповіли. Розповідали та угорали зі сміху. Коли я тебе з клітки забирав.
– Подумаєш, забирав він. Ну, що там твої затори?
– Сиди поки що. Чекай. Дев’ять балів.
– Що за життя пішло!? – Дружина раптом схопилася з дивана, схопила зібраний чемодан біля порогу і закинула його на шафу. – І все через жалість. Пошкодуєш когось, то тебе або в клітку, або заміж. Піти з родини захочеш –затори довкола. Коли це закінчиться?
– Вранці й закінчиться, – знизав чоловік плечима.
– Що скінчиться?
– Усе скінчиться. І твої страждання закінчаться. Вранці голова буде свіжою, думки ясні, образи здадуться дрібними. Ти мені краще скажи, поїсти вдома є щось.
– Звісно. Пельмені. Домашні.
– Не на ринку, випадково, купила?
– Я тобі зараз як дам, – Дружина раптом хмикнула. – Так. А от якби я тоді в цьому гуртожитку тобі невідкладну не викликала, що б тоді з нами було? Цікаво.
– Що, що… – Вася теж усміхнувся. – Те саме й було б.
– Чому це?
– Тому що чоловіки, які в гуртожитку жили, вони знаєш якісь живучі? Ми ще й не такі пельмені купували на риках. Синього кольору. А твої прострочені були лише на тиждень.
І тут Васю з Галею пробило на гомеричний регіт.
Автор: Anisimov.
Фото ілюстративне