Коли він вийшов із дверей так спокійно і по-домашньому, ніби то була вже його хата, я здивовано охнула. Поглянула на сестру, йому в очі і слова сказати не встигала, як сестра мені: “Не суди. Я простила, а тобі Бог суддя”.
Ту промову він готував заздалегідь, бо говорив так складно розумно і трішки завчено. Спинявся де того було треба, аби підкреслити важливість сказаного і аби я собі запам’ятала почуте, інколи трішки кахикав, напевне, згадував, що ж там далі говорити.
Ну звісно, не кожен день ти дитині пояснюєш свою сорокарічну відсутність. Та й заходиш не з козирів, а з торбою за плечем і в піджаку із чужого плеча.
— Я чекав, доки ви виростите. Чекав, доки ви проживете життя, доки побачите, що у світі не все чорне і біле. Чекав, аби ми от так на рівні стояли і ти вже знала, що в житті буває всяке і в кожного своя правда. Ти росла і чула мамину, тепер я тобі свою розповім.
Я тоді свого батька слухати не стала. Та я й так знала що він мені скаже. Про те, що у нього друга родина і про те, що він живе і багато і щасливо він щедро розповідав друзям, а ті вже передавали мамі.
Він слав фото нового авто і родини в ньому. Пам’ятаю, я бачила один знімок, там він із другою сім’єю, зі своєю падчеркою на морі. А я море лиш у 25 побачила. Мамі не було грошей нас туди возити.
Мені не були цікаві ні його виправдання, ні власне його доля. Мами рік тому не стало, а його – батька, для мене не було сорок років. Я його у душі відспівала вже давно, на воскресіння не чекала.
Тато вийшов із мого двору невдоволеним і ніби аж ображений тим, що я його не прийняла. Він, як видно, і думки не припускав, що донька от так зробить. “Татусь” повернувся, приймай у власному домі і радій.
Пам’ятаю, як розповідала про його візит сестрі і, як ми від душі сміялись. Вона мені тоді казала, що я права і, що він отримав рівно те, на що заслужив: “От уже ж правду люди кажуть. Що посіяв, те і зібрав”.
А тепер уявіть моє здивування, коли за пів року завітавши на гостину до сестри я бачу в її домі нашого татусика. Уже він і кіло набрав і одягнений гарно і виходить із дому господарем.
Дивлюсь на сестру здивовано. Мовляв, що це? Як можна було забути сльози нашої матері? Як можна було пробачити після того, як він нас покинув у такі важкі часи? Чи ж забула, як ходили селом удвох і збирали під двори гроші на те, аби на ноги нашу маму поставити? Малі діти просто не уявляли, як ще допомогти, а тато втік.
Ще до того, як із потоку мого обурення хоч слово вийшло назовні, сестра каже:
— Не суди. Те все у минулому і хай там буде. Це наш тато. Маму ми втратили, хай буде тато поруч. Я все простила, а тобі, за те що в дім не впустила, не нагодувала, не спитала, що сталось. Тобі, сестро, Бог суддя.
Я так і не зайшла, як було побрела на зупинку автобуса. Сестра щось намагалась ще пояснити, чи довести, та я її слухати наміру не мала.
Я не розумію сестри, от просто не розумію і край. Як можна от так просто перекреслити минуле? Як можна зігрівати старіть людини, яка тебе дитиною без шматка хліба залишила?
А може то я нічого не розумію і сестра таки права?
Головна картинка ілюстративна.
