Мені сімдесят. Тільки вчора святкували. Щоправда, святкували більше донька з онуками, а я так, сиділа збоку, кивала й усміхалася. Завжди дивно, як швидко життя тече. Мені здавалося, що ще недавно бігала по двору з лялькою в руках, а тепер… тепер ось я тут. Сімдесят.
Сиджу біля вікна й дивлюся на засніжений сад. Кожна гілочка вкрита білою пухнастою ковдрою, а сніг усе падає й падає. Тиша. Тільки годинник тихенько цокає на полиці. І ось ці години й дні, що минули, починають крутитися в голові, як стара кіноплівка.
Моя донька, Ірина, зателефонувала вранці. Питала, чи мені добре, чи тепло в хаті. І що я відповіла? Що добре. Звісно, добре. Але от з кожним роком це «добре» звучить усе менш переконливо.
Я часто думаю про Ірину. Не можу зрозуміти, чому вона так гарно до мене ставиться. Невже я дійсно на це заслуговую?
Мені було тридцять два, коли не стало її батька. Так буває, кажуть. А я? Я навіть не плакала. Навіть прощаючись не плакала. Сліз не було. Ми з ним… Ми не жили добре. Зовсім не добре. Вічно перечилися на всьому, постійні недомовки, холод у кімнаті, холод у серці. Ірина була маленькою тоді, років сім. І ось несподіванка – вона була копією свого батька. Та сама постава, ті самі очі, навіть манери. Я дивилася на неї й не могла нічого відчути, окрім роздратування.
Чому так сталося?
Можливо, тому, що мені хотілося лише одного – тиші. Щоб ніхто не пхинькав, не галасував, не просив. Ірина й не просила. Вона завжди була тихою дитиною. Якось мовчки навчилася все робити сама.
Зранку сама одягалася, вчила уроки, приходила додому – ставила собі їсти. Можливо, я десь глибоко розуміла, що так не має бути, але казала собі, що «поки вона маленька, їй цього вистачить».
Я не допомогла їй ні з навчанням, ні з весіллям. Коли вона сказала, що виходить заміж, я просто кивнула й пішла в сусідню кімнату. Здається, навіть не сказала «вітаю». Навіщо? У мене в голові тоді крутилася думка: «Якщо їй це потрібно, то нехай сама розбирається».
Онуки? Ні, я не була бабусею з казками чи пиріжками. Я ніколи не пропонувала з ними погуляти чи забрати зі школи. Мені було зручно бути осторонь.
І все ж, попри все це, Ірина завжди була уважною. Завжди. Вона телефонувала, питала, як я.
Приїжджала з онуками, привозила продукти, ремонтувала дах, купувала мені нові чоботи. І щоразу, коли вона відкривала двері, я ловила себе на думці: «Чому вона це робить? За що?»
Одного разу, коли вона привезла мені нову ковдру й плед, я сказала:
— Ірино, я погана мати. І погана бабуся. Я нічого тобі не дала.
Вона тільки засміялася.
— Мамо, ти нікому нічого не винна.
Ці слова мене приголомшили. Як це – не винна? Хіба батьки не повинні дбати про дітей? Хіба я не повинна була їй допомагати? Але вона так легко це сказала, ніби це була найочевидніша річ у світі.
Ірина не згадує, що я забувала про її дні народження, не дорікає за те, що я ніколи не цікавилася її життям. Навпаки, вона каже, що вдячна за те, що я дала їй свободу бути самостійною.
Але чи це правда? Чи не говорить вона так, щоб я не почувалася винною?
Я читаю історії інших жінок, у яких діти постійно чогось вимагають: допомоги, грошей, уваги. А моя донька нічого не вимагає. Вона приїжджає з усмішкою, ставить чайник, сідає поруч і говорить про погоду, про книги, про онуків. А я сиджу, слухаю й не знаю, що сказати.
Вона якось сказала:
— Ти дала мені головне – життя.
Я дивлюся на неї й думаю: «Як ти можеш бути такою? Звідки в тобі стільки добра?»
Колись давно, коли я була маленькою, моя мама також не надто дбала про мене. Вона була строгою, холодною жінкою. Я завжди казала собі, що буду іншою, коли виросту. Але стала такою самою, як вона. Чи, може, навіть гіршою.
Можливо, Ірина вирішила стати іншою, ніж я? Чи це просто її характер?
Я дивлюся у вікно на той білий сад і думаю, чи варто було мені жити інакше? Чи могла я дати їй більше тепла, більше підтримки?
— Мамо, ти про що думаєш?
Голос Ірини перериває мої думки. Я навіть не помітила, як вона зайшла до кімнати. У руках у неї теплий плед. Вона підходить, кладе мені його на плечі.
— Та так, про своє, — відповідаю.
Вона сідає поруч і тримає мою руку.
— А я хотіла сказати тобі дякую, — раптом каже вона.
— За що? — здивовано дивлюся на неї.
— За те, що ти моя мама.
Її очі теплі, щирі. А я відчуваю, як усередині щось стискається. Я не заслужила цієї дочки. Не заслужила її любові. Але вона тут, поруч, і я більше не хочу шукати пояснень.
Можливо, я дійсно не винна нічого. Але чому ж тоді так важко пробачити себе?
