Чомусь вважається, що стосунки між невісткою і свекрухою частіше бувають прохолодні та напружені, ніж теплі й приязні. А я розповім зовсім іншу історію…
Зі своєю майбутньою свекрухою — Ларисою Володимирівною — я познайомилася майже 45 років тому, коли стала першокласницею. Її син, мій однокласник Сергій, був тоді хлопчиком із допитливими чорними оченятами, який ніколи не ображав дівчаток. Безперечно, у тому була величезна заслуга материного і батькового виховання.
Ми із Сергійком дорослішали і ставали дедалі більше нерозлучні. Коли вирішили одружитися, мені минуло сімнадцять, а Сергію ледь виповнилося вісімнадцять. Його батьки сприйняли ту звістку із радістю. Проте в моїй родині завирували пристрасті. Мама плакала, що зарано, батько взагалі не хотів іти на «дитяче весілля».
Я була всього лиш веснянкуватою першокурсницею, Сергій служив на прикордонній заставі. Весілля мало відбутись у старовинному Львові. Документи до львівського Палацу урочистих подій ми їздили подавати із мамою Ларисою та її восьмирічною донькою Лілечкою.
Вважаю, саме мудрість і передбачливість моїх свекрів сприяли взаєморозумінню у нашій сім’ї. Скільки пам’ятаю, завжди називала свекруху мамою Ларисою і ніяк інакше. Вона справді завжди була і є моєю другою рідною мамою — люблячою, терплячою, ніжною…
Свого часу, на «відмінно» закінчивши середню школу, Ларочка подалася до столиці продовжувати навчання. Вісімнадцятирічною блакитноокою красунею білявкою її побачив майбутній чоловік Микола. І хоча був старший на десять років, запропонував руку і серце. То було кохання з першого погляду. Вони одружились у день його народження, і відтоді їхні люблячі серця билися в унісон.
… Микола Олексійович пoмер раптово, тільки-но відзначивши 50-річчя. Певно, колишньому фронтовику далися взнаки і давні бoйові pани, і виснажлива праця післявоєнної відбудови. Мама Лариса мужньо сприйняла удаp долі, виховувала Лілечку. А невдовзі у нас із Сергієм народилася донечка, її внучка.
Пам’ятаю, як забрали з чоловіком з лiкарні крихітне немовля і привезли до мами Лариси. Вона того дня нас не чекала, адже лiкарі ще не хотіли виписувати маленьку Каролінку — погано набирала вагу. Але ми (тепер розумію: юні й легковажні батьки!) наполягли і забрали дитину під розписку. Жодного слова докору не почули ми від Лариси Володимирівни! Вона облаштувала крихітне, майже лялькове, ліжечко у шухляді, вийнятій із письмового столу. Звідкілясь взялися ковдрочка і вишита білосніжною гладдю подушечка…
Наступного ранку мама Лариса зв’язалася телефоном із дитячими лiкарями, які колись допомагали ростити її дітей, і для маляти були створені всі умови. Новоспечена бабуся, якій тільки-но виповнилося сорок, працюючи на відповідальній посаді інженера, встигала все: підтримувати зразкову чистоту у квартирі, випікати духмяні пиріжки, вишивати картини, в’язати капці й рукавички і… прибігати в обідню перерву, щоб допомогти мені з немовлям.
В академічну відпустку я йти не хотіла — між годуваннями, пранням та прогулянками гризла науку. Мама Лариса пишалася мною, переклавши на себе добрячу частину моїх турбот, та ще й ставила мене за приклад… рідному синові! Його сестричка Ліля заспокоювала племінницю грою на піаніно, тож не дивно, що замість перших слів мала Каролінка «виспівувала» мелодії, а ледь підрісши, сама сіла за інструмент.
— Музика сприяє духовному розвиткові дитини! — винесла вердикт мама Лариса. Так для нашої донечки Кароліни були закладені підвалини її майбутнього всепоглинаючого захоплення музичним мистецтвом.
У це, певно, важко повірити, але за всі тридцять п’ять років «невістчиного» статусу я з моєю свекрухою жодного разу не посварилася, навіть на підвищених тонах не розмовляли! Мама Лариса якимсь дивовижним чином завжди вміла передбачити непорозуміння і пригашувала іскри моїх юнацьких емоцій, не даючи розгорітися полум’ю. Звичайно, аж ніяк не все у повсякденному житті складається гладенько чи так, як нам хочеться, проте мама Лариса ніколи не піддавала сумніву найважливіші людські цінності й сімейні традиції.
…Спливає час, мов за водою, марніє врода. Та материнська краса — справжня, нетлінна. І сьогодні мені хочеться побажати своїй любій мамі Ларисі найголовнішого — здоров’я. А всім нинішнім та майбутнім невісткам нагадати напівжартівливий, але такий мудрий народний діалог:
— Мамо, скажіть, звідкіля тільки погані свекрухи беруться?
— З невісточок, доню, з невісточок…
Автор – Ліна КОНОНЕНКО, м. Київ.
За матеріалами – Українське слово.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
