Прийомна дитина стане найріднішою.
Тетянка була надзвичайно серйозною дівчинкою. Всі її матусі, а їх у будинку було чимало, час від часу намагалися розсмішити дворічну дитину, що поглядала на світ, насупивши брівки та міцно стуливши губки. Ніяк не вдавалося. Таня ніколи не плакала, але й не посміхалася.
Старенька бабуся Тетяна, Танюшина тезка, якось дуже мудро сказала молодим вихователькам, що працювали у дитбудинку:
— Дитя знає, що рідна мати покинула. Чого їй сміятися, горе у неї.
Бабуся жила поряд із сиротинцем і за свій вік надивилася на дітей, що гуляли за огорожею. Чому у інших є мами, бабусі, татусі? Чому їх тримають за руку, коли йдуть на прогулянку?
Якось бабуся Тетяна, Тетяна Іванівна, йшла в магазин. Поряд з воротами дитячого будинку стояла Таня, як завжди серйозна, неусміхнена. Дитина наче чекала чогось від перехожих.
— Як на паперті стоїть, ласки просить, — промайнуло в голові.
Увечері в гості прийшла онука з чоловіком. Бабуся Тетяна довго не наважувалася розпочати розмову, нарешті, коли сіли вечеряти, почала здалеку…
— Ви ще молоді, пожити хочете для себе.
— Так, — засміялася Наталя. — Це ви, бабусю, про правнуків знову заводите?
— А що ж тут поганого? Заводжу, бо боюся не дочекатися, стара вже я, сьомий десяток розміняла.
— Та у вас сил на двох молодих вистачить, — звично відгукнувся Сашко, чоловік онуки.
— Ой, не кажи, — протягнула Тетяна Іванівна. І додала, задумавшись: — Я не про це.
— А про що ж тоді? — одразу підхопилася Наталя.
Тетяна Іванівна була Наталі і за бабусю, і за маму, яка рано помеpла. Жили молодята з батьками Сашка, ті мали свій будинок, не хотіли відпускати єдиного сина з дому. Бабуся ж нібито ще справлялася. В однокімнатній квартирі, де раніше жили з онукою, тіснувато усім, а переїжджати не хотілося. Звикла до своєї плити, свого столу, свого ліжка.
Діти не могли зрозуміти, чому Тетяна Іванівна сумна сьогодні, вона ж зупинилася, лячно стало продовжувати розмову. Так і залишила “на потім”.
Пройшло декілька місяців.
Якось Наталя прибігла весела, одразу почала розповідати:
— Бабусю, привітайте мене, я вaгітна…
Тетяна Іванівна зраділа невимовно:
— Це ж тепер у мене правнук чи правнучка буде, — аж розплакалася від щастя.
— Правнук, — сміялася Наталя, — Сашко сина хоче!
Закрутилася родина у вирі нових, давно забутих переживань. Тетяна Іванівна перебралася жити до Сашкових батьків. На сімейній раді вирішили, що так буде краще для всіх. Дім у них великий, аж п’ять кімнат, місця вистачить. Доглядати маленького допоможе, та й Наталя не так сумуватиме, тепер їй важче буде забігати у гості до бабусі.
Почали жити разом. Не могла не радіти Тетяна Іванівна за молодих, батьки у Саші хороші. Вже й забулася маленька несміяна, що стояла біля воріт дитбудинку і дивилася з надією на перехожих. Та видно, доля не забула, повернула колесо в інший бік…
До пoлогів лишалося декілька місяців, як сталася бiда. Наталка спускалася сходами, перечепилася об доріжку, впaла…
Як вона плакaла, як побивaлася за маленьким ненapoдженим синочком, не передати. Плакала Тетяна Іванівна, сидячи у кутку своєї кімнати, захвоpіла від переживань мама Сашка. А він не витримав, став пити. Почав, ще коли Наталя лежала в лiкарні, продовжував, коли вийшла.
Через півроку стало зрозумілим, що життя у раніше щасливому домі не буде. Наче наврочив хтось. Усі пересварилися, щодня чулися нарікання.
Наталя змарніла, схудла, ніби прозора стала. Не могла Тетяна Іванівна дивитися на це все і стиха, щоб ніхто не почув, покликала онуку у свою кімнату:
— Пішли поговоримо.
Вирішили, що треба перебиратися назад, добре хоч квартиру не продали. Ніхто нічого не сказав наступного ранку, коли побачили, як Наталя та Тетяна Іванівна з невеликими чемоданами виходять за ворота. Мовчала і колишня подруга-свекруха, і ще не так давно люблячий чоловік. Про свекра навіть згадувати не довелося. Він хряпнув дверима і поїхав у справах, навіть не запропонував підвезти родичок.
Лише у рідній домівці, на вкритій пилом кухні, Наталя розповіла, чому стали чужими і Сашко, і його батьки.
— Лiкарі сказали, що більше дiтей у мене не буде, — сльози лилися з очей. — Сашко одразу передав усе мамі й татові, а вони розміркували, що така невістка їм не треба. Тепер ми з вами сироти, — не переставала плакати Наталя.
Тетяна Іванівна гладила онуку по плечу, не спиняла сліз — нехай виплачеться, їй легше буде, а у самої крутилася забута раніше картинка: стоїть маленька дівчинка, дуже схожа на її онуку: з такими ж чорними бровами, карими очима і чекає своєї долі. А вона ж може нікого не дочекатися, — аж страшно стало за чужу нібито дитину: “І вона теж сирота, як і ми з Наталею”.
На ранок пішла Тетяна Іванівна за знайому огорожу просити у директорки дитячого будинку ради. Нічого не сказала Наталі, не хотіла її бентежити. Та й рано ще, вона своє горе не виплакала.
А наступного дня, ніби між іншим, запропонувала:
— Ти ж закінчила педагогічне училище, а працюєш продавцем.
— Ви ж знаєте, бабусю, роботу у садочку знайти важко, — ні про що поки не здогадувалася жінка.
— Я бачила директорку з дитячого будинку, вони виховательку шукають. Запитала про тебе. То нічого?
…Наталя Володимирівна вже рік працює в дитячому будинку, маленька Тетянка вже вісім місяців живе у затишній маленькій квартирі з мамою та бабусею. Кожного ранку ця дружна сім’я просинається з усмішками на обличчі. Дівчинка навчилася посміхатися одразу, з першого дня, як тільки переступила поріг свого рідного дому. Ще й маму свою навчила голосно та щасливо сміятися.
Автор – Неля ЗАБОЛОТНА.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Faceboo
