Я точно знаю, що тато мене любив дуже сильно, навіть попри те, що одна ніжка у мене була коротша за іншу. Мама ж навпаки вважала, що друга дитина має вдатися у неї краще, ніж перша. Ну, ви ж чули, про перший млинець?
Але тато казав, що вони мають найперше поставити на ноги мене і зробити для мене все можливе, щоб я нормально ходила, а вже потім думати про інших дітей. але цей татів план не збігався з маминим і коли мені було десять років, мама сказала, що у мене буде сестричка.
Я вже була доросла, щоб зрозуміти, що тато не хотів другої доньки.
– А я не хочу цієї, але ж доглядаю! І ти справишся!, – мама була категорична.
Відтоді я зрозуміла, що мене любив лише тато, а потім і він не витримав. Ми перебралися до бабусі в її двокімнатну квартиру, де була лиш одна назва «двокімнатна».
Мама просто розчинилася в менші сестрі, адже та була нормальна. А мені діставалися тільки докори на всі мої бажання звернути на себе увагу:
– Нема твого татка! Кинув тебе, зрозуміла? Кинув! Тож сиди і не пікай.
І я сиділа… сиділа над книжками, сиділа над вишивкою, сиділа над малюнками.
Мені важко було ходити, а спеціальне взуття було надто дороге:
– Твій любий татко не платить аліменти, то вже вибачай, будеш в такому!
Як я хотіла аби мене любили. Але я була мала, щоб поїхати до тата, мала, щоб зрозуміти мою матір, щоб постояти за себе.
Я ж мала у всьому обходитися, бо сестрі треба було більше, бо вона ж нормальна.
Я вивчилася на бухгалтера і не тому, що дуже любила цю професію, а тому, що там можна було пройти на державну форму і давали гуртожиток.
Я переїхала в інше місто, але мати й там мене знайшла:
– У тебе підвищена стипендія, а Вірочці треба нове взуття! Я тебе ростила тож і ти тепер помагай мені.
Я помагала, бо ж мама і Вірі треба, а я обійдуся.
Далі я працювала і половину мала віддавати матері, бо Віру треба було водити на гуртки, далі поступати, далі заміж видавати.
– Ти гроші лопатою гребеш, а нам треба. Хай у Віри буде нормальне життя!
– Але я хотіла відкласти на квартиру.
– Яка квартира? для чого тобі квартира? у тебе ж і так ніколи не буде родини, тебе ніхто не полюбить! Я тобі правду кажу, а не хочу вколоти, тому змирися і роби все аби сестрі твоїй та матері було добре.
Я хотіла хоч так бути потрібною своїй родині, тому платила і давала, щоб мама хоч заради грошей зі мною говорила.
Єдина моя розрада була у малюванні, там я творила світ, де люблять просто так, за те, що ти є, а може будеш і чиєюсь половинкою.
Далі я вже платила сестрі, бо у неї діти, а зять не спішив їх забезпечувати.
А потім я зрозуміла, що з мене годі. Я звернулася за допомогою і в цих безкінечних копаннях в собі, чому тато мене покинув, чому моє життя таке, я раптом зрозуміла, що все дуже просто – я ж можу його знайти. Що мені заважає?
– Я не хочу почути, що він мене більше не любить і ніколи не любив, – зізналася собі я.
– Краще знати напевне, правда ж?, – порадила психолог.
Я поїхала в місто мого безтурботного дитинства, добре, що я пам’ятала, що ми жили біля вокзалу і інколи прокидалася від того, як трубить потяг. Пригадувала, що треба було переходити над рейками спеціальним переходом, ми з татом там часто зупинялися і милувалися людським мурашником. Проте, вже сама вулиця дуже змінилася і вже не було ні нашого паркану, ні дому. Я розгублено ходила по вулиці, як вийшов вже старший чоловік і підозрілим поглядом мене проводжав то туди, то сюди. Я тоді вирішила спитати в нього.
– Підкажіть, будь ласка, я тут жила малою, але вже все змінилося. Володимир П., він де зараз живе, – почала я, детально розказуючи, що тато працював пожежником і мав таку от родину і як виглядав.
– А, то ви його шукаєте? То он та хата, вже розвалюється, – повів мене чоловік за високу огорожу, оповиту диким виноградом, – Все тут захаращене вже роки, то сусіди позабивали вікна і двері, щоб не лазили тут всякі.
Батька мого не було на світі вже дуже багато років. якщо не помиляюся, то одразу після того, як вони розійшлися з мамою, він подався на заробітки на бурову, щоб заробити багато грошей, думаю, що для мене, для того, щоб я могла бігати і стрибати… Але там сталася аварія і він навіки залишився там. Батьків у нього не було теж давно.
Я оглядала нашу хату, як ось тут він мене носив на коркошах, тут я готувала салат для ляльки, тут ми сиділи на порозі і їли, дуже любили їсти на порозі, а не за столом. І те відчуття, що тато мене не покинув, що він любив мене, воно мене просто переповнило.
Я стала такою цілою, такою любою сама собі! Потім довго довелося доказувати, що я його донька. Далі прибігла мама і сестра, щоб ділити спадок, але як бачили, що то за спадок, то не хотіли й частки, думали продати забудовнику якомусь, але я сказала, що викуплю у них частку. Вони погодилися і їм було байдуже, де я візьму гроші.
Я вирішила, що більше не буду з ними спілкуватися, а буду будувати свою хату, свою долю сама без них.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
