У мене дуже гарні спогад про моє дитинство: я, мама і тато. Вони мене дуже любили, купували гані іграшки і морозиво, мама мене часто цілувала, хвалила, казала, що я найкраще, що трапилося з нею в житті.
Я була щасливою дитиною до дев’яти років, саме тоді я й зробила те, що мама мені не змогла пробачити. В той період всі дівчатка вже залазять до маминої косметички, ходять в маминих туфлях і приміряють мамині прикраси перед дзеркалом.
І я не була винятком. Я брала мамині плаття, кофтинки, спіднички і влаштовувала дефіле, малювала помадою губи і вони відбивалися на маминих речах. Мама спочатку сміялася і навіть мене не сварила, що мусила відпирати плями, казала, що я росту справжньою дівчинкою і вона дуже з того рада. Вона навіть татові розказувала, яка я модниця, навіть є фото, де я стою така вся гарна, на мою думку, в маминих білих коралях, які мені аж до колін, помада мало не на вухах, але зате я там така щаслива…
Моє щастя скінчилося тоді, коли я взяла мамину обручку. Я приміряла всі її прикраси і цю взяла, гралася і завжди ставила на місце, але тоді десь вона закотилася. Я не знаю куди, бо обшукала все навколо, але її ніде не було.
Прийшла мама з роботи чи звідки, я вже й не пригадаю і я їй чесно зізналася, що десь нема обручки.
Спочатку мама спокійно шукала разом зі мною, далі випитувала чи хтось у нас був, далі вже почала нервувати.
– Ти не мала чим бавитися більше? Ти знаєш, що це погана прикмета? Люди можуть розійтися чи взагалі зникнути»! Ти цього хочеш нам з батьком?
Обручки ніде не було, я вся горіла і на ранок не пішла в школу, мама дратувалася, що через мене має брати лікарняний.
Тато став на мій захист.
– Загубила дитина той перстень і що? Новий тобі куплю.
– Новий? Ти знаєш, що його мені мама дала, а їй бабуся і він зберігає родину, а вона його загубила, бо ти надто їй догоджаєш та балуєш і все дозволяєш!
Ось цю подію я пам’ятаю і ту, коли тато зібрав речі і пішов від нас.
Мама тоді на мене так подивилася і сказала:
– Це все через тебе! Ти загубила мою обручку і тепер тато від мене пішов!
На ранок я знову температурила, але вона не взяла лікарняний, а покликала сусідку.
Відтоді я була винна в усьому в її житті, чи купила плаття і воно не підійшло, бо я їй фігуру зіпсувала, чи не купила щось, що хотіла, бо я на її шиї сиджу, а вона не може мене прогодувати.
Я не вміла будувати нормальні стосунки, тому була рада тому, коли хлопець просто добре до мене ставився, вважала, що я на більше не заслуговую.
Я пройшла дуже важкий шлях від почуття провини до розуміння того, що доросла жінка не мала права в своїх проблемах звинувачувати дитину і якийсь шматок жовтого заліза.
Зараз я не бажаю до неї ні телефонувати, ні приїжджати, бо вона перестала мені бути рідною людиною вже давно і тільки останні роки я це зрозуміла і перестала шукати її схвалення. Я краще на своїх дітей і свого чоловіка переключуся і зроблю для них щось приємне.
А ви вірите в чудодійну силу реліквій, які приносять удачу і зберігають сімейний затишок чи вважаєте це все не вартими й однієї дитячої сльозинки?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
