Отже, вона просто пішла до когось іншого.
Я б не сказала, що мама була дуже турботливою, вона любила грати хіба в прикрашання і то не завжди. Вона або працювала, або дивилася якийсь серіал, інколи питала, як у мене справи, готувала щось їсти та сварилася з татом.
Може, для нього й було очевидним, що вона колись піде, але він ніяк не очікував, що вона забуде мене. Вона зателефонувала десь через місяць, сказала, що папери вишле татові і той хай підпише, а мене забирати вона не планує.
Я почувалася зрадженою і не розуміла, що ж зі мною не так, що мама не захотіла мене взяти з собою?
Тато старався, як міг аби налагодити наш побут і я теж старалася, бо не хотіла аби й він мене покинув. Куди б я тоді ділася?
Минали роки, я після випускного вирішила вчитися в іншому місті, щоб почати все з самого початку. Тато не заперечував. Думаю, він теж хотів влаштувати особисте життя.
Мати на той час телефонувала на мій день народження і то не завжди вчасно, могла за кілька тижнів після зателефонувати і сказати, що вітає, забула, бо мала багато справ.
Тато поїхав зі мною на вступні, бо не хотів мене саму відпускати попри всі мої запевняння в тому, що я вже доросла:
– Я теж хочу знати, де ти будеш вчитися, – відповів він мені.
Після іспитів, ми сиділи в парку і їли морозиво, я намагалася заспокоїтися, бо була не певна чи все правильно відповіла.
Раптом ми одночасно побачили маму – вона вела за руки десь трирічного хлопчика. Виглядала так, як ми її й пам’ятали – занурена в себе, міцно тримала житину за руку, яка норовила ввесь час побігти за голубом, за собакою, зірвати листок і поколупатися в носі…
Вона просто пройшла повз, наче нас і не було ніколи в її житті.
Я не могла це витримати і розплакалася, тато мене обійняв і я сказала, що не хочу вчитися в місті, де живе вона.
Тато погодився і ми поїхали забирати документи, у мене ще був шанс в нашому місті і я ним скористалася.
Знаєте, може це було й на краще, я жила вдома, багато вчилася і закінчила інститут з відзнакою.
Ми святкували всі разом, я, тато і його дружина Віолетта.
Згодом, я пішла працювати, вийшла заміж за чудового хлопця, у нас двоє прекрасних діток, якраз доньці дванадцять років. І наче якась магія – на день доньчиного дня народження на порозі стояла моя матір.
Я подивилася на неї і не знала, що маю сказати і чи хочу чути те, що вона мені буде говорити.
Я ще сподівалася, що вона почне з вибачень…
Але мати говорила, що вона у страшній скруті – її син винен багато грошей і їх треба віддати, інакше вони всі опиняться на вулиці.
– Слухай, – перебила її я, – Мені, по-перше, байдуже на твої проблеми, а по-друге, у мене й близько немає таких грошей. Тому прощавай.
Я закрила перед нею двері і думала, що, видно, вона була в батька, раз той дав їй мою адресу.
Він якраз мав прийти на святкування до онучки з Віолеттою.
Батько зізнався, що дав адресу і думав, що вона прийде з вибаченнями.
– Казала тобі, що має борг віддати? Дивно… Мені сказала, що її чоловік покинув і тепер вона не має за що жити. Натякала на квартиру нашу, але я їй сказав, що суд давно все вирішив…
Знаєте, думала, що вже та маленька покинута дівчинка давно забула ці почуття… Просто дивуюся таким жінкам, які тільки себе ставлять на перше місце. І що? Сильно їй це в житті допомогло? Тепер так само біля розбитого корита, як і всі інші.
Фото Ярослава Романюка.
