– А все гени!, – казав він мені таким голосом, що мороз йшов по шкірі.
Але ми були одружені вже п’ятнадцять років, а дитячого сміху в хаті не лунало, наче обоє здорові, наче все вже спробували, а надії ніякої.
Тоді я наполягла на тому, щоб наважитися на маля і знаєте, чоловік тут виявився правим, дитина таки перевернула наше життя з ніг на голову і то так, що в мене вже від цього мурахи бігали по шкірі.
Додам, що я з заможної родини і ніколи б не подумала, що є щось у світі, яке мені мій батько не може дати, а мама організувати. А от материнство ніхто з них не міг мені подарувати, тільки руками розводили, що їхній рід і їхнє майно на мені й завершаться.
Мама знала про мою ідею з дитиною і якось вона приїхала до мене і сказала, що її дуже далека родичка має доньку, яка веде асоціальний спосіб життя, а у неї є чудесна донечка, якій треба допомогти.
Я розповіла про це Романові, але він аж підскочив:
– Я ж тобі товкмачу за гени, а ти мене не чуєш?
Але я була лиш за те аби й у мене була донечка і ще й продовжити наш рід.
Аня була дуже тихою дитиною, я не знала чи їй було чотири чи й менше, бо вона була дуже маленька і тиха, мов мишка. Мені прийшлося дуже довго її привчати до того, що їжа є на кухні цілодобово і не треба нести і ховати в кімнаті, що треба митися, чистити зубки… Якби не було важко, але я насолоджувалася тим, як дитина мені відкривається, а десь через пів року вона сказала мені «мамо». Я плакала від щастя.
Роман доволі відсторонено поводився з дитиною, все чекав, що оживуть в ній всі “схильності” і вона полізе в його бар.
Як буває, що після того, як в мені прокинувся цей материнський інстинкт, я зрозуміла, що при надії. Щастю моєму не було меж і я знала, кому цим завдячувати, моєму маленькому ангеликові Ані, яка пробудила в мені життя.
Звичайно, що більшу частину терміну я була не вдома, доводилося перестраховуватися, але я все пройшла.
На світ з’явилася моя друга донечка і я вирішила назвати її Марія.
Мені прийшлося ще два місяці бути з нею в інкубаторі, але потім ми вернулися. Як я скучила за своїм домом, своїм ліжком, своїм дзеркалом і ванною, за всім-всім! І ще дуже переживала, як Аня відреагує на маленьку сестричку.
В перші місяці я ще говорила з нею по телефону, але потім то вона спала, то була в садку, то ще щось і я не мала змоги їй показати сестричку.
Я зайшла до Ані в кімнату, але її ніде не було. Я спитала чоловіка, де донька і тоді він мені сказав:
– Я її віддав її матері. Тепер у нас є своя донька, тому нема чого хвилюватися. Тепер усе буде добре.
Я не могла повірити, що здоровий чоловік віддав маленьку донечку в місце, в якому просто кілька хвилин бути неприємно, бо я там була, коли та підписувала папери. Від цього у мене аж волосся дибки стало, як вона там?
– Коли ти це зробив?, – майже кричала я.
– Вже три місяці вона там живе і все у неї добре. Я її провідував і привозив продукти, – говорив він, а я вже набирала тата і маму.
Слава Богу з Анею все було добре і вона вернулася до мене, довго мене обіймала і просила не лишати її там. Я дивилася на чоловіка і чітко бачила, що вирісши в повноцінній родині, маючи все, він проявив свої «гени».
Ми ще в процесі, бо дитині й року нема, Роман приходить і проситься назад, бо він хотів як краще. Але я думаю, що якби зі мною щось сталося, то він би так само зі мною вчинив. Чи я помиляюся?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
