Лоток сяяв чистотою, а Рижика в передпокої й слід простив. Андрій штуркнув мене ліктем і буркнув крізь зуби:
– Твоя зміна чистити!
– Що ти кажеш?
– Невже не чуєш, як твій хвостатий археолог знову влаштував розкопки в туалеті?
– Він настільки ж мій, наскільки й твій, – парирувала я.
– Добре-добре, але сьогодні чистити точно тобі.
Я зітхнула, скинула з себе затишну ковдру і поплелася до лотка. Наш Рижик із якимось неймовірним запалом копирсався у своєму туалеті щоразу після відвідин. Він підстрибував, шкріб кігтями, старанно закопуючи сліди своєї присутності у спеціальний наповнювач, наче ховав таємниці від цілого світу. За цю особливість ми й нарекли його «хвостатим археологом». Ми постійно жартували, що незабаром він прокопає тунель до сусідів, а там, гляди, і до самого центру землі доберється. Але, як кажуть, у кожному жарті є частка правди – самі розумієте.
Ця химерна звичка кота виводила з рівноваги всіх домочадців, а особливо Андрія, який взагалі не міг спокійно реагувати на нічні концерти нашого вихованця.
– Рижику! – покликала я, йдучи коридором, – Ну вже досить!
У відповідь пролунало методичне, наполегливе шкрябання.
Коли я нарешті дійшла до місця призначення, лоток виявився бездоганно чистим, а самого Рижика в передпокої не було й близько. Дратівливий звук шкрябання лунав з-за зачинених дверей кімнати, де Андрій останніми тижнями обладнував свій робочий кабінет, перетворюючи його на справжній музей старовини.
– Рижику? Що ти там накоїв? – занепокоїлася я, прискорюючи крок.
– Він взагалі де поділися? – Андрій виглянув з-за мого плеча, теж почувши незрозумілі звуки.
– У кабінеті, схоже…
– Він там що, сходив? – Андрій рвонув до кабінету, не дослухавши моїх переконань, що Рижик – надзвичайно розумний і вихований кіт, який ніколи б собі такого не дозволив. Він навіть маленьким кошеням завжди користувався лише лотком, акуратно закопуючи все, що потрібно.
Яскраво-руде коте стирчало з-за масивної дерев’яної шафи, і я вже уявила, як Андрій зараз відчитає кота на всі лади.
Шафа була справжнім антикваріатом, куплена за чималі гроші після довгих пошуків і торгів, і лише вчора повернулася з реставраційної майстерні, де майстри кілька місяців повертали їй первісний вигляд. Андрій захоплюється старовинними меблями, вінтажними предметами та різноманітними раритетами. Він виклав цілий статок за цю шафу і з нетерпінням чекав на її появу в нашій домівці, довго обирав ідеальне місце розташування, вимірював кожен сантиметр, безперестанку ділився своїми планами.
– Що ти накоїв! – обурювався Андрій, обережно витягаючи кота з-за шафи.
– Намітив там?
– Ніби ні! Але подряпав мою шафу!
Андрій опустився навколішки і провів долонею по бічній стінці шафи. Я, зізнаюся чесно, вже приготувалася до драматичної сцени, подумала, що він зараз ридатиме над своєю довгоочікуваною антикварною красунею. Але замість сліз почула тихий, ледь чутний хрускіт, клацання і дзенькіт, ніби щось дрібне висипається на дерев’яну підлогу. Рижик обвився своїм пухнастим хвостом навколо моєї ноги і, відданим поглядом зеленуватих очей зазираючи прямо в душу, голосно нявкнув, наче щось важливе хотів повідомити.
Я присіла, погладила кота по м’якій шерстці і поцікавилася:
– Ну й що там такого?
Андрій, відкриваючи і закриваючи рота, мов риба, викинута на берег, простягнув мені жменю старовинних монет.
– Це що таке? З шафи посипалося? Справжній скарб?
Андрій кивнув, не в змозі вимовити жодного слова. Я миттєво згадала всі його розповіді про те, що заможні люди минулих століть ховали свої статки в найнесподіваніших місцях – у стінах, під підлогою, і навіть у потайних відділеннях меблів. Він постійно розказував мені про таємні скриньки, подвійне дно, приховані механізми, які майстри-меблярі робили на замовлення багатіїв.
– Там… Там ще багато. Цілий скарб, – бурмотів Андрій, перебираючи в долонях потьмянілі від часу, покриті патиною монети.
Я ще раз погладила Рижика, почесала за вушком. Наш хвостатий друг таки відшукав справжній скарб, і прізвисько «хвостатий археолог» прилипло до нього назавжди, як друга кличка. Монети виявилися справжніми, старовинними, і коштували чимало – принаймні достатньо, щоб влаштувати Рижику королівське свято з найдорожчими ласощами та новою дряпкою преміум-класу.
Тепер, коли Андрій купує чергову антикварну річ – комод, столик, скриню чи буфет, – він насамперед дає її обстежити котові, терпляче чекаючи, поки той обнюхає, обдряпає і ретельно перевірить знахідку. І більше ніколи не сварить нашого пухнастого улюбленця за гучне шкрябання в лотку, навіть серед ночі. Навпаки, він тепер каже з усмішкою: «Нехай тренується! Раптом ще щось цікаве відшукає».
А Рижик? Він продовжує старанно копати свій лоток, наче шукає там нові скарби, і ми вже звикли до цих нічних археологічних експедицій. Хто знає, можливо, він дійсно відчуває щось особливе, якусь котячу інтуїцію до прихованих речей. У всякому разі, ми тепер дивимося на його звичку зовсім іншими очима – з повагою та вдячністю. Бо хіба може бути щось краще за кота, який не просто миле створіння, а справжній домашній детектив і шукач скарбів?
