Коли я остаточно розкусила чоловіка, то вже мала двох дітей. Отак і не одразу зрозуміла, за щоденними клопотами, що чоловік і собі гроші відкладає, може й зарплату десь діти і сказати, що урізали, може з друзями сидіти та пізно приходити. Спочатку я нічого й не казала, адже молодий він, хай відпочине, вдома ж я думок не чую, бо діти галасують.
Але чим далі, тим більше. А остаточно все виявилося тоді, коли почав він так між іншим казати мені, що пора квартиру розміняти.
– Я один на вас усіх працюю, а так би мали щомісячний дохід і це було б чудово. на всіх би вистачило.
Я задумалася, адже квартира це моєї бабусі в старому будинку в центрі міста. Високі стелі, вікна великі, кожен має по кімнаті, кухня – то моя радість, бо простора і світла. І це я маю обміняти на що?
Радилася я з подругами, а вони й кажуть:
– Будь уважна, бо поки, то твоя квартира, а як продаси чи розміняєш, то вже й частка чоловіка буде.
А чоловік не вгаває. Каже, що в цій квартирі й ремонту нема доброго, що вікна треба міняти, паркет стерся теж в копієчку влетить, кімнати холодні і неможливо їх нагріти. І я так само дивлюся, що за ці вісімнадцять років чоловік в цю квартиру нічого суттєвого й не придбав і не зробив. Єдине, то купив телевізор, холодильник та прихожу. І то там теж є й мої гроші, бо я працюю так само і вкладаюся в родину.
Я ту подію пояснила тим, що останнім часом ходила дуже задумана і нічого не помічала, але діти таки зізналися. Виявилося, що речі не на своїх звичних місцях, бо чоловік вивозив все з квартири.
– Мамо, тато вивіз з квартири всі меблі. Навіть ті, що ще були від бабусі.
– Що?, – я вухам не вірила.
– Так, ми прийшли, а квартира порожня. Твої речі були з шаф витягнені, все розкидане.
– Я нічого не розумію, – таки не розуміла я, – але ж усе майже на звичних місцях.
– Мамо, то ми до тата зателефонували і сказали, що як він все не верне, то ми переїдемо жити до нього. Сказали, що попросимо тебе аби ти на нього не подавала на аліменти.
– Але ж ви ще не повнолітні, – не розуміла я нічого, – Батько має вас утримувати.
– Мамо, та хіба він нас утримував? Те й робив, що економив, продукти неможливо було їсти, які він купував і речі всі дешеві брав, які ламалися і псувалися. Мамо, ти одна справді піклувалася про нас.
Ось такі у мене чудові діти. Звичайно, що чоловік платить аліменти, хоча в суді говорив про те, що не знає в кого такі діти пішли, коли йому обіцяли одне, а на практиці інше виходить.
– То тоді ти їх забереш до себе, а я тобі платитиму, – вже й я набралася від них.
– Ні-ні, я з вами, з цією сімейкою не хочу мати нічого спільного.
Мені зараз набагато спокійніше і краще, діти в усьому допомагають та підтримують, вчаться заробляти на себе і це чудово.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
