Коли я побачила автобус, то тяжко зітхнула – як я туди влізу з великими сумками, знову буду на одній нозі стояти.

Поки я думала, то автобус відкрив запилюжені двері, випустив впрілих людей і мене практично всі відпихали від дверей, бо кожен хотів зайти і сісти, як тут чиясь рука відіпхнула чергового молодика і чоловічий глос промовив:

– Ану пустіть жінку.

Я дякувала і пихтіла, але чоловік поміг мені й сумку занести в автобус і я нарешті розгледіла чоловіка немолодого, десь на десять років від мене старшого, але я такого в селі не пам’ятала, може, приїжджий.

На моїй зупинці він теж вийшов і поміг мені з сумками.

– Я вам і до автобуса міського піднесу, – сказав мені він, але я відмовилася, бо живу поруч на сусідній з вокзалом вулиці, – Тоді донесу до вас додому. Що вас чоловік не зустрічає з такими сумками. Жінку треба берегти.

Останні слова далися йому важко, видно, що сам не без жінки.

– Та нема у мене нікого, давно сама, – відказала я і дуже була рада його помочі, – давайте я вас пригощу чаєм чи що, сумки ж не важкі.

– За умови, що пригостите ще вечерею, бо я таки зголоднів.

– Залюбки.

Я стала розбирати сумки і якось так само собою Микола почав мені допомагати з вечерею – і картоплю чистив, і цибулю різав, помідори мив і все так, наче йому це звично.

Мій чоловік ніколи б мені й вогонь під каструлею не виключив, коли з неї переливалося, бо це не його діло, а тут таке. І Микола пояснив все.

– Я жінку молодою втратив, не женився більше, бо діти б не сприйняли чужу жінку, все сам робив, теща допомагала, та й мама моя теж. Коли діти стали більші, то я продав квартиру і поділив суму між ними, а сам поїхав жити в село до матері, ще працював і доїжджав. А потім донька моя сказала, що їй треба гроші і я продав материну хату і переїхав жити до неї, а в неї мені геть тісно. Поки будні, то стараюся не часто приходити додому, то нічні зміни беру, то на роботі заночую, а на вихідні геть не маю куди себе діти, от і їжджу в село, хоч подивитися на материну хату, бачу, що там добрі господарі. Так зайду до друзів в гості, чимось допоможу їм по господарці і так на обід зароблю.

– Невже в доньки так тобі тяжко?

– Та було легко. З початку. А тепер онуки виросли, до мене пискують, зять вічно невдоволений і вже доньку я дратую, сам бачу, що дурницю зробив, але що вже поробиш. Тому й не хотів йти додому і до тебе напросився. Пробач.

– Та нічого. Я й так сама давно. А тут хоч хтось в гості прийшов.

І я теж розповіла, що син мій виїхав давно за кордон, а я матір в селі доглядала і от її пару років як нема, а от звичка їздити на город в мене лишилася. Збираю урожай та сусідам роздаю, бо шкода аби пропало.

І отак ми сиділи, бо вже наче й по розмові, вже не звикли багато балакати, а завершувати отак зустріч не хотілося.

– Слухай, Миколо, а ти щось тямиш в ремонті?, – спитала я, – бачиш, у мене купа всього то скрипить, то висить. Поможеш? А я тобі заплачу?

Він радо погодився, а я знала, чого я це роблю і була певна, що одного дня він залишиться у мене. Так і сталося.

Тепер ми обоє їздимо в село і готуємося після пенсії жити в хаті моєї матері, тут багато треба що зробити, але ми впораємося, бо обоє, обоє знаємо ціну самотності і ціну допомозі. Може, нема між нами кохання, але підтримка точно є, а там далі хто його знає?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page