Коли я побачила нареченого, то мало не впала від подиву! Це ж треба таке – одне обличчя з моїм колишнім чоловіком. Але як там і характер такий. То треба доньку від весілля відговорити.

Пройшло тридцять років, а я й досі в дрібницях можу пригадати той шлюб, хоч мені тоді й було двадцять, але я вважала вже себе дорослою для того аби створити власну родину. Але як так щиро подивитися, то я хотіла просто втекти світ за очі від своєї матері, яка була дуже строгою, нічого мені не давала, зате вимагала – вчитися, прибирати і їй не заважати.

Тоді я й зустріла Юрка, показувала, яка я самостійна і самодостатня, а він тим і скористався.

– Будемо за квартиру навпіл платити, – казав мені він, – Кожен на себе витрачає залишки. Але на квартиру і продукти однакові внески робимо.

Я погодилася, бо ж я все можу. Он від мами пішла і тут собі раду дам.

А далі почалося:

– Чому я маю за воду так само платити як ти, коли я менше використовую, а ти кожного дня по годині у ванній, – питав Юрко.

– Тоді ти й більше плати за продукти, бо ти більше їси і останні шматочки м’яса чому мають бути тобі?

– Ти поламала чайник. Але я заплатив половину за ремонт!

– Не я поламала, а він на мені зламався, а міг і на тобі і я б теж заплатила за ремонт половину!

Доходило до того, що я відкладала собі щось смачне, а він знаходив і з’їдав. Проживши так рік я вирішила, що мені з такого шлюбу ніякої користі, а одні мінуси і його завершила.

Юрко ділив тарілки і ложки, які ми купили, питав, що з постільного я буду забирати – наматрацник і подушку чи підодіяльник і подушку…

Я думала, що все це давно забулося і я більше ніколи цю людину не зустріну в своєму житті. Ще думала, що з таким і жити ніхто більше не захоче і шкода мені його було. Але ж знайшлася якась пані, яка привела на світ його копію і це моїй дитині такий подарунок!

Я сиділа навпроти синочка Юрка і обережно випитувала, що там у них та як. Виявилося, що він одружився на доньці свого начальника, мати у нього дуже скрупульозна і відповідальна, за професією медик, Юрко продовжує сімейний бізнес. Все у них процвітає – квартири, будинки, машини. Я вухам не вірила! Не може таке бути, щоб це все впало на голову такій людині, такій, яку й згадувати не хочеться. А ми ютимося в двокімнатній квартирі четверо, донька добре, що поступила на державне, а то не знаю чи й потягнули б її навчання!

Аня сяє від того, що у неї такий заможний наречений, а я от не знаю, чи він не копія свого татуська, бо як ділити навпіл комуналку за хороми і вишукану їжу, то не те, що донька не потягне, ми з чоловіком не потягнемо цей шлюб.

Знайомство з батьками призначили в ресторані, я витратила цілий статок аби гарно виглядати, але чоловікові нічого не сказала про те, хто ж у нас за свата буде.

Юрко мене впізнав і він зовсім не змінився, то й же вираз обличчя, ті ж звички, все вичитував в меню і ганяв офіціантів, бо як він замовив страву без оливок, то чого вартість страви не змінюється… Його жінка витала десь далеко, приклеїла усмішку і все. Але на завершення я зрозуміла, що доньку треба відговорювати, бо слово взяв Юрко:

– Я вважаю, що витрати на весілля ми поділимо навпіл, бо ви й так не зможете його оплатити. То буде наш весільний дарунок молодим…

Я глянула на нареченого і як той закивав головою… Глянула на доньку, яка була вражена тим, як реагує її наречений… Глянула на свій уявний сімейний бюджет … і сказала:

– Я думаю, що ми весілля відкладемо. Занадто вони ще молоді для цього.

Вхопила доньку за руку і додому. Розказала їй свою історію, просила батькові не говорити і подумати над тим, в яку родину вона хоче ввійти. Вона ще думає, але я певна, що все відмінить, бо люди не змінилися, а лиш укорінилися в своїх звичках, як я бачу, а жених в такому виріс і до такого звик, то нащо моїй дитині пристосовуватися? Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page