— Послухайте, я заміж виходжу і доньку віддаю в інтернат. Якщо вона вам не потрібна.
З такими словами розпочала розмову дружина мого покійного чоловіка.
— А мені що? — здивувалася я. — Після всього, що сталося, я маю твою дитину ростити?
— Але ж вона копія вашого чоловіка.
Я очима закліпала від такого нахабства…
Я дивилася на цю Яну й не впізнавала її. Три роки тому вона здавалася мені наївною і незграбною — худою, переляканою секретаркою в офісі мого Андрія, яка носила заношені джинси з гуманітарки й ледве набирала текст на комп’ютері. Тоді я, зі своїми двома дипломами та кандидатською дисертацією, дивилася на неї з погордою, яка вона мені суперниця?
У свої сорок п’ять я виглядала на тридцять і була впевнена, що Андрій нікуди від мене не дінеться. Срібне весілля вже планували, ресторан вибирали. Жили тихо, спокійно. Єдине, що мучило — дітей Бог не дав. Андрій тоді про дитячий будинок і слухати не хотів, казав: «Як нема своїх — не треба й чужих». А сам у цей час купував на ринку дитячі речі, поки мені сусіди й сестра очі відкрити намагалися.
Коли я побачила їх разом із візком, то просто зібрала його речі й виставила за двері. Андрій тоді благав залишити все як є, казав, що вони без нього пропадуть, але я не схотіла жити в брехні.
І ось тепер Андрія не стало. Минуло кілька місяців після похорону, під час якого ця Яна навіть до могили не підійшла, стояла осторонь із дитиною. І тепер вона викликала мене на зустріч, щоб сказати оце.
— Ти при своєму розумі? — я нарешті повернула собі голос. — Ти кидаєш малу, бо заміж виходиш?
— А що мені тут робити? — Яна смикнула за руку дівчинку, яка крутилася поруч і намагалася підняти з асфальту брудну гілку. — У мене контракт в Італії. Чоловік там забезпечений, квартиру має. Навіщо мені туди з дитиною їхати, з паперами марудитися? Мені всього двадцять п’ять, я жити хочу. А на ту зарплату, що тут платять, я її не прогодую. Фірма Андрія в боргах, після нього нічого не лишилося.
Я перевела погляд на малу. Дівчинка була вдягнена в рожеву куртку, трохи завелику, і капелюшок, з-під якого вибивалися темні кучері. Вона дійсно була копією Андрія. Ті самі круглі очі, те саме вперте підборіддя, навіть стояла так само, трохи переступаючи з ноги на ногу. Всередині в мене все стислося від цього видовища. Образа на покійного чоловіка, яка роками випалювала мене зсередини, раптом кудись зникла, залишивши лише важку, глуху порожнечу.
— В інтернат, кажеш? — тихо перепитала я, відчуваючи, як пальці в кишенях пальта стискаються в кулаки.
— Ну а куди? Не на вулиці ж залишати. Я вже й документи в опіці дізнавалася які треба. Якщо ви не візьмете, завтра відвезу туди речі. Мені післязавтра на автобус, квитки на руках.
Дівчинка раптом підійшла ближче до мене й пальчиком зачепила великий блискучий ґудзик на моєму пальті.
— Тьотю, а ми підемо в магазин? Мама обіцяла ляльку, — пропищала вона тихо.
Яна відсмикнула її назад.
— Перестань чіплятися до людей! Короче, Юліє, я довго чекати не буду. Ось тут папірець, я написала свій телефон. Подумайте до вечора. Якщо ні — я вирішую питання сама.
Вона сунула мені в руку зім’ятий клаптик паперу, розвернулася й повела малу в бік зупинки. Дівчинка ледве встигала за її швидкими кроками, раз у раз озираючись на мене. Я стояла на тротуарі, дивлячись їм услід, поки рожева куртка не зникла за поворотом біля сірих багатоповерхівок.
Удома я навіть не зняла пальта, так і сіла на стілець у передпокої. Навколо панувала повна тиша, яку я раніше так любила, а тепер вона гуділа в вуха. Я дивилася на порожні полиці шафи, де колись лежали сорочки Андрія. Три роки я намагалася викреслити його з пам’яті. Згадувала нашу останню зустріч в гіпермаркеті, коли він стояв переді мною — постарілий, подавлений, у брудній сорочці, з важкими пакетами продуктів. Він тоді виправдовувався, що Яна не має часу готувати, бо молода, хоче на люди вийти, а її матері не стало, і все господарство тепер на ньому. Я тоді лише холодно посміхнулася, розповіла про свою майбутню поїздку в Париж і пішла геть.
А тепер його донька може опинитися в сиротинці. Дівчинка, яка народилася в великій таємниці, але сама ні в чому не винна.
Я піднялася, пройшла на кухню й увімкнула чайник. Треба було заспокоїтися. Побутові справи завжди допомагали мені повернути глузд. Я почала переставляти банки з крупами в шафі, витирати стіл, хоча він і так був чистим. Думки крутилися навколо одного: мені сорок вісім років. Я сама. Працюю, маю стабільний дохід, квартиру. Що мене чекає далі? Робота з ранку до вечора, порожні вихідні й спогади про минуле, яке вже не повернути.
Перед очима знову постало обличчя малої Іринки та її великі очі. «Вона ж копія вашого чоловіка», — слова Яни стояли в голові.
Андрій завжди боявся мені зателефонувати, Яна казала це після похорону. Боявся, бо знав, як сильно образив. Може, це мій єдиний шанс зробити щось правильне в цьому житті?
Я дістала з кишені папірець, розгладила його на столі й узяла телефон. Пальці слухалися погано, я кілька разів помилялася в цифрах.
— Алло, Яно? — сказала я, коли на тому кінці підняли слухавку. — Це Юлія. Я згодна. ВІзьму дитину.
— Ну от і добре, — голос Яни миттєво став діловим, без жодної сльози чи сумніву. — Я так і знала, що ви погодитеся. Завтра о десятій чекаю у адвоката в центрі, біля пошти. Я вже домовилася, він зробить офіційну відмову, щоб ви могли її одразу удочерити. Так простіше буде з документами. Речі я всі в сумки склала, заберете після контори.
Я повільно поклала телефон на стіл. Серце калатало десь у горлі. Справа була зроблена, відступати нікуди. Я взяла чистий аркуш паперу й олівець. Потрібно було діяти практично: скласти список покупок. Ліжко, матрац, ковдра, дитячий посуд, одяг, кілька книжок з малюнками. Роботи було повно, а часу лишалося зовсім мало.
Наступного дня все пройшло як у тумані. Сірий кабінет, довгі столи, папери з гербами. Яна швидко підписувала бланки, навіть не читаючи. Вона була в синій куртці, з великою дорожньою сумкою через плече. Виглядала зібраною й задоволеною.
— Ось копія заяви, — нотаріус протягнув мені теку. — Тепер звертайтеся в опікунську раду за місцем проживання, вони скажуть, які довідки з роботи й про доходи принести. Процес не швидкий, але з цією відмовою все буде простіше.
Ми вийшли на вулицю. Дощ припинився, але було вогко й холодно. Яна підвела мене до своєї старої машини, біля якої стояли дві великі сумки в клітинку й маленький рюкзак. Іринка сиділа на задньому сидінні, тримаючи в руках ляльку.
— Оце всі її речі, — Яна відкрила дверку й висадила малу на тротуар. — Куртки там, взуття трохи, колготки. Все, мені пора, бо на автобус запізнюся. Автовокзал на іншому кінці міста. Щасливо залишатися.
Вона навіть не нахилилася до дитини. Просто сіла в машину, завела мотор і рушила з місця. Автомобіль швидко зник за поворотом, залишивши після себе лише сизий дим.
Іринка стояла на асфальті, міцно притискаючи до себе ведмедя. Вона подивилася на мене, потім на сумки.
— А мама скоро прийде? — тихо запитала вона.
— Мама поїхала далеко, у справах, — я підійшла, взяла її за маленьку, холодну руку. — Тепер ти житимеш у мене. Будемо разом чай пити й мультики дивитися. Ходімо.
Я підняла важкі сумки. Ми пішли в бік моєї машини. Мала ледве встигала перебирати ногами у своїх чобітках, які явно були їй завеликі. Я зменшила крок, прилаштовуючись до її темпу.
Удома ми одразу взялися за роботу. Потрібно було розібрати речі й усе перемити. Квартира, яка ще вчора здавалася мені порожнім музеєм, миттєво наповнилася шумом.
— Дивись, Іро, ось твоя полиця в шафі, — я показувала їй вільне місце. — Сюди складатимемо твої сукні й кофти. Мала витягувала з сумок свій небагатий гардероб. Більшість речей були заношені, з кошлатими рукавами, деякі з плямами, які явно вже не відпералися. Яна не дуже переймалася її виглядом.
— А це Матильда, — Іра посадила ляльку на диван. — Вона зі мною спить завжди. Вона не боїться темряви.
— Добре, Матильда житиме на дивані, — я посміхнулася й погладила її по голові. — Зараз будемо вечеряти. Суп їстимеш?
— З макаронами? — оживилася вона.
— З макаронами, — пообіцяла я й пішла на кухню.
Я чистила картоплю, кришила моркву, а з кімнати доносився тупіт маленьких ніжок. Мала розглядала нове житло, чіпала штори, заглядала під столи. Ці звуки дивним чином повертали мене до життя. Не було часу думати про образи, не було часу жаліти себе чи згадувати минулі сварки з Андрієм. Треба було просто зварити суп, нагодувати дитину й постелити їй чисту постіль.
Наступні кілька тижнів перетворилися на суцільну біганину. Я збирала документи для опіки. Іринку вдалося влаштувати в дитячий садок неподалік від мого будинку. Щоранку ми вставали о шостій тридцять. Я готувала кашу, зачісувала малу, яка постійно крутилася й не хотіла заплітати коси, а потім ми бігли через двір.
Минуло чотири місяці. Зима видалася мокрою, з постійними відлигами й сірою кашею під ногами. Я поверталася з роботи, тримаючи Іру за руку. Вона розповідала про те, як вони сьогодні в садку малювали сонце й ліпили з пластиліну хатки.
Андрій колись казав, що чужі діти не потрібні. Але Іринка не була чужою. Вона була частиною того життя, яке ми прожили разом, і водночас — початком чогось зовсім нового для мене.
А ви б вчинили так, як героїня історії?
