Коли я речі збирала, то лиш ледачий не крутив пальцем біля скроні. Донька хлипала, а син дивився, мов на чужу: “Мамо, ми від тебе такого не очікували” – говорять і дивляться із докором.
Як тільки чоловік мій із сім’ї пішов, то можна сказати, що й я те зробила, бо одразу ж подалась на заробітки. Доки же з Павлом у купці жили, то якось нам на все вистачало, та й він господарем був гарним. Ну а як до Галини рушив, то я зрозуміла, що нічого, окрім хліба і супу дітям дати не зможу. А вони ж обоє були вже випускниками.
От і почалось у мене життя заробітчанське. Неаполь на довгі 15 років став мені рідним містом. Спочатку я по прибиранням ходила, але не змогла. Виявилось, на те діло треба мати неабияке здоров’я.
Пішла у помічниці до дідуся і бабусі. Варила їсти, прибирала, ходила до магазину. Дуже мені та робота підходила, бо я й жила у них і харчувалась із ними. Фактично, уся моя зарплатня була при мені, чим я й радувалась.
Гроші я всі без залишку передавала дітям. Обоє були студентами. То за квартиру заплатити, то одяг новий придбати. Вже пізніше я почала збирати і на житло їм. Не поспішала, бо вони й самі не знали, чого хочуть.
Коли син вирішив одружитись і у нашому містечку осісти, я йому допомогла придбати будинок, а вже коли доня під вінець пішла, то й їй.
От так собі у труді я п’ятнадцять років і провела. Згадувала про себе? Та ні. Хіба ото, як вже край до спеціаліста потрібно було, то й бігла. Дуже соромно було, як мусила ще й гроші які в аптеці залишити, бо ж то все мало бути моїм дітям.
Повернулась я додому десять років тому. Могла б ще працювати і працювати, та от уже ні сил, ні бажання. От так у голові “додому” та “додому”, що вже й не витримала і таки приїхала.
Ніби й вік такий, що ще могла я працювати де, але роботи у селі не було, як і збережень у мене якихось. Влітку, так на поля ходила малину збирати і лохину, але вже як зима, то хоч вовком вий. Пенсії я не заробила.
Ото і рятувала, що кізонька-годівниця. Що на городі виростила, що у хліві підросло. Тим і жила. Діти приїздили, але в обох свої сім’ї, свої якісь вічні справи і негаразди.
Аж тут, познайомилась я із Тарасом в одній із груп, коли пораду питала щодо вирощування птиці. Почали спілкуватись, він про себе, я за своє життя. Потім запросив він мене до себе на гостину. Я вагалась довго, а потім от так узяла і поїхала, сама собі дивуючись.
То вже лиш повернулась, аби які свої речі зібрати, бо вирішили ми із Тарасом жити разом. Він удівець, діти дорослі, як і в мене, тільки вони обоє за кордоном. Живе Тарас у мальовничій місцині: хутір, але поруч річка і безкраї поля. Мов із картинки хата в оточенні прекрасного саду. Стадо кіз, купа птиці: качки гуси, навіть цесарки є. Трудиться, тим і живе.
І знаєте, чи не вперше в житті я відчула себе щасливою і потрібною. Ми ж з Павлом ніби, як і кохали одне одного, але одружились, бо вже моя доня старша на світ мала з’явитись, потім син, турботи про сім’ю. Жили мов ті сусіди, доки діти росли.
Я вважала, що от так у всіх, що почуття для гарних книг вигадані, а в реальному житті от так: суєта суєт. Але ж ні. От там на хуторі я зрозуміла, що й мій вік для кохання не запізнілий.
Приїхала я речі збирати, а сусіди, та що там, рідні діти, усі мені в один голос: вік не той, нащо хату покидати, вигадала казна-що. Донька аж хлипала, так просила мене не робити такої помилки. Мовляв, яка любов, як уже вічність в очі дивиться.
Син навіть розмовляти не хотів, так в мені розчарувався. Бачте, я мама перш за все і бабуся, в моєму віці мали б бути інші пріоритети, а я вигадала собі любов.
Спершу, діти і справді зі мною не спілкувались, не телефонували навіть. Але, вже, як я тут із Тарасом прожила три роки, то потроху почали танути. Спершу, доня приїхала на гостину, а потім і син завітав.
Сьомий рік живемо ми із Тарасом. Не молодіємо, але, чи то природа, а може підтримка коханої людини, сил додає. Пораємось біля господарки, милуємось природою, бавимо першого правнука.
І вже ніхто мені не згадує ні хати покинутої, ні вчинку необдуманого. У дітей своє життя, а у нас, от так разом у парі і в любові, своє. А доля? Якщо вона є, то й в 18 і в 40 і в 55 знайде.
Хіба ж не так?
Головна картинка ілюстративна.
