– Мамо, яка хатинка в селі? Ти знаєш, скільки на неї треба грошей?, – взявся рахувати син, якому я купила машину і квартиру, дала освіту і тепер вже його дітям допомагаю.
– Мамо, ти ще маєш оплатити нам ремонти машин, бо точно по наших дорогах без поломок не поїдеш!, – казала донька, якій я дала те саме, що й синові і ще й дала гроші на салон краси, яким вона керує.
– Можна людину вивезти з села, але село з неї – неможливо, – самовпевнено сказав чоловік.
Від його слів мені було особливо прикро. Я виключила зв’язок і огледіла кімнатку, в якій я живу тут, на чужині.
Коли виглядаю у вікно, то не бачу нічого знайомого, ви собі й не уявляєте, як я скучила за цвітом яблунь… У мене вдома був яблуневий сад і одна яблуня була схожа на чашу, своїми кронами. Коли вона розквітала, то це було справжнє чудо, краса неймовірна. Бабуся дивилася на неї і казала: «То Божа благодать, аж жити хочеться»…
І цю красу я продала заради чоловіка, ось тому мені так по серцю.
Ми тоді з Андрієм одружилися, жили в гуртожитку, вже син з’явився на світ. Галас в кімнаті був неймовірний і від дитини, і від чоловіки, ще й сусіди додавали. Як мені хотілося спокою!
Тоді я на літо поїхала до батьків в село і попала в мій рай. Все своє, де не ступить нога, навіть стежка по вулиці, вона теж вважалася за свою, рідну, дитинну. Роки минули, там її нема й сліду, а я б пройшла й з закритими очима…
Я поїхала назад до чоловіка і зрозуміла одне – я не можу жити в гуртожитку. Ми чекали на квартиру і нам дали таку перехідну, як тоді казали, коли згодом дадуть більшу, а поки побудьте в цій. А ми так і залишилися в тій однокімнатній квартирі вже з двома дітьми. Знову шум-гам, а чоловік і каже:
– Якби ти продала хату в селі, то ми б могли продати цю квартиру і купити більшу.
– Ти що таке кажеш?, – я слів не мала,- я батьків як буду провідувати?
– На автобусі, що там раз в рік свічки віднести?, – знизав він плечима.
Знаєте. Коли не стало бабусі, то я ще якось трималася, бо вона була старенька, але мої батьки були ще молоді, але той водій був напідпитку і їх не стало. Хата – це єдине, що мене тримало на плаву, емоційно, що я могла прийти і відпочити душею.
Проте, чоловік не покидав свою мрію мати більшу квартиру і всіма методами мене переконував продати хату.
Для спокою в родині я мала це зробити, але відтоді я почувалася кепсько, наче той Юда…
Коли я їхала на заробітки, бо мої діти мріяли про дорого вартісну освіту, то я в глибині душі собі пообіцяла, що куплю назад свою хату, а якщо не її, то точно з яблуневим садом…
Роки я працювала на те аби задовольнити всі мрії моїх рідних аби потім вже здійснити й свою. Вже мені шістдесят років і я маю кілька десятків тисяч, якраз на хатинку стане.
– На хату? А за які гроші ти жити будеш?, – взявся мене чоловік повчати, – Ти бачила, які ціни?
– А ти мені не чоловік, – питаю його я, – ти мені кусень хліба не даси за квартиру нову, що я купила, за машину нову, за ремонти?
– Що? Ти думаєш, що то ти все заробила, а я нічого не робив? Ти так заговорила? Ти зі мною так не говори, бо я маю пенсію високу, офіційну, а ти маєш біля мене ходити і дякувати, що я дітей виростив, одружив і досі з тобою, хоч ми вже роки, як не чоловік і жінка.
Діти теж, дякують батькові за все, що був з ними поруч, а я он що вигадала. Села їй треба на схилі літ… То як вчинити правильно? Здійснити мрію і залишитися без грошей, чи жити і тліти? Що порадите?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
