Проте, що сестри, що свекруха мене незлюбили, як би я не старалася все робити, що по господарці було, але хто ту роботу переробити може? А свекруха все синові казала, що взяв мене таку-пересяку, що ледарка і нічого не вмію, що міг би й кращу собі взяти. А Павло до мене, а я в подушку…
Вертатися куди мені було, коли у мене там купа всіх, з освіти лише школа і все. Та ще й при надії я виявилася, а цим і привід дай обговорити:
– Вже починає, як її мати, дітей приводити, то скоро ми в буді будемо жити, бо ця не зупиниться!
Павло приходив додому все веселенький і веселенький і вже почали чутки ходити, що має когось на роботі, а сам він і не крився.
– Сиди й мовчи, як хочеш чоловіка мати, – казала свекруха, – Чую, що та хоч дівчина гарна, а не така, як ти.
Хоч у нас і багато дітей було, але мама моя мала час і приголубити нас і вислухати, у нас на полі все були пісні, а як вже поробимо роботу, то й співаємо на всі голоси, аж любо згадати. А тут, у чоловіка, як не старайся, а все ставлення таке, наче ти й не людина зовсім. А я ж навіть до корови лагідно говорю, щоб спокійно стояла, коли її дою, а тут все їм віддаєш, а ніякої ласки.
Я тоді речі у вузлик і в місто, обперезалася, щоб не було видно нічого і влаштувалася на завод. Дали мені кімнатку ще з однією дівчиною і я тому рада, попрацювала і маю гроші і ніхто мені шматком хліба не докоряє.
А потім наша вахтерка мені запропонувала у неї квартирку знімати і так я у тієї жінки й жила, там і дитинка моя на світ з’явилася. Марія Василівна мені була як рідна і до мене ставилася як до доньки, а мою доньку мала за онучку.
Я інколи аж не вірила, що таке може бути – чужа людина більше має до тебе ласки, ніж рідна свекруха та чоловік з сестрами.
Розлучили нас з Павлом в сільраді ще, вислухала від нього про себе багато і від свекрухи, що дитину я нагуляла і ще багато чого, а я не ставала до балачки. Хай вони мені будуть наукою, що нема чого на красиві слова вуха розвішувати.
До мами приїжджала ввесь час, коли сама, коли з дітьми та чоловіком, бо таки трапився мені хороший чоловік і я вік з ним прожила.
Аж тут вже мама мені каже, що хоче мене моя колишня свекруха бачити.
– Сама вона, Маріє, доньки заміж повиходили, а ні одна дітей не має, Павло у світи подався і так і пропав, нема від нього звістки вже купа часу. Сама вона живе і думаю, хоче аби ти її онуку привела, бо казала, що відпише їй хату.
– Мамо, аби я і її хата! Та я за такі хороми буду свою дитину ж неї водити? Де вона була сорок років? чи думала, що її старість не застане і мине? чи доньки її такі були добрі, що думала коло них життя прожити? Ні, я нікуди доньку не поведу і не хочу про неї чути. Оля має двох бабусь: тебе і Марію Василівну. Більше їй нікого не треба.
Я тепер оглядаюся на своє життя, що тепер маю квартиру свою, хоч і невеличку, чоловік біля мене лагідно говорить, свекрухи не стало ще молодою, але й тоді то була жінка спокійна. Я собі без клопоту, то в магазин пішла, то телевізор включила, а з ними, щоб я мала? Не треба таке терпіти заради хати чи звання «дружина», то ні до чого доброго не приведе. Можна жити скромно, але в злагоді з собою.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
