Коли я закохалася, то не думала про те, яким буде моє сімейне життя. Я просто любила і не розуміла, чому мама й бабуся так здригаються, коли чують словосполучення «добрий хлопець».
Справа в тому, що мій батько був дуже добрим.
Чудовий, добрий, золотий чоловік. І безвідмовний. Він ніколи не вмів сказати “ні”.
— Позичити грошей? — Завжди «так», навіть якщо на завтра нема на хліб.
— Допомогти відремонтувати машину? — «Так», і він повертається змучений, але задоволений, що комусь допоміг.
— Випити за компанію, щоб не образити? — «Так», і це «так» з часом перетворило його на постійного гостя біля місцевої «генделиківської» лавки.
Мати ж тягла все господарство, нас із братом, і постійно, гірко промовляла:
«Руслано, донечко, послухай мене! Дивись на свого батька! З таким безвідмовним чоловіком ти не матимеш щастя. Не матимеш ні власного кутка, ні спокою. Він усіх рятуватиме, а тобі залишиться лиш його тінь і вічні клопоти. Твоє життя буде, як моє — суцільна робота, а толку й не видно. Паркан похилений, дах треба міняти, а за які гроші, коли батько все відносить?»
Я тоді не думала про те чи такий добрий мій Василь. Він залюбки допомагав друзям, сусідам, підбирав котів. Що тут такого?
Я не задавала собі це питання доти, доки не став переді мною Василь з немовлям на руках.
Я кліпала очима і нічого не чула з його пояснення. Який малюк? Чий він?
Того дня я швидше переробила всю роботу, причепурилася і стала чекати, коли Василь мене покличе на вулицю.
Визирала я його вже біля воріт і, коли побачила його постать вдалині, то кинулася до нього.
Але не дійшла я й на п’ять метрів до нього, як побачила щось незрозуміле у нього на руках.
– Руслано, вийдеш з хлопцями гуляти?, – усміхнувся він демонструючи мені маля.
– Залежно які хлопці, – підморгнула я.
– Хлопці дуже гарні, – відповіла я, – То твоєї сестри малюк?
– Ні, – він усміхнувся і далі почав таке казати, що мені очі на лоба полізли.
Виявляється, сидів мій Василь на вокзалі, до нього підійшла дівчина і попросила побути біля дитини, а вона квитки купить. От він і почекав, але далі вже його автобус підходить, а матері нема. Він кинувся до каси, бігав по вокзалу, але жінки й слід простив.
І Василь не придумав нічого іншого, як принести дитя додому, залишивши контакти свої на вокзалі.
– Мама його перепеленала, а там записка «Не шукайте мене, виховайте його гідно» і документи. Уявляєш?
– Але чому ти не зателефонував в поліцію?
– Русланко, мій автобус підходив. Як я міг дитину лишити на бозна кого?
В очах мені потемніло. Василь далі казав, що батики усиновлять малюка, але він буде його виховувати.
– Ми будемо, правда?, – заглядав він мені в очі.
Я відчула, як холодна хвиля піднялася від п’ят і стиснула горло. Всередині мене почав промовляти голос моєї матері.
Я побачила себе, втомлену, змарнілу, як моя мати, що виховує не лише наших дітей, а й усіх «врятованих» Василем. Я побачила нашу хату, яка ніколи не буде добудована, бо гроші підуть на чиїсь потреби. Я побачила себе без гарного одягу, телефону, макіяжу, бо все буде віддане комусь, а як ще Василь стане, як мій тато?
Це був спалах прозріння.
— Василю, — мій голос був на диво спокійним, — Я не буду з тобою виховувати цю дитину.
Він підняв на мене свої здивовані.
— Руслано, ти що говориш? Я ж не можу її кинути!
— От і не кидай. Я не хочу жити, як моя мати. Я не буду нею. Прощавай.
Я розвернулася і пішла геть.
Наступного тижня я зібрала валізу, взяла документи й поїхала в місто. На вступні іспити. Мати мене повністю підтримала, ні слова не кажучи про Василя, але її погляд говорив: «Я ж тобі казала». Батько не реагував ні на що.
Я вступила в педагогічний.
Місто поглинуло мене. Навчання, підробітки, нові знайомства. Василь писав мені листи в гуртожиток. Писав, що дитина здорова, документи на завершенні. Писав, що чекає. Я не відповідала.
З часом, коли батьки продали стару хату й переїхали до мого дядька в інший район, зв’язок із селом обірвався остаточно.
Я закінчила інститут, знайшла роботу, познайомилася з Андрієм. Андрій був менеджером середньої ланки, прагматичний, розважливий. Думав про себе і кар’єру і це мене підкупило. З часом купили квартиру, машину, раз в рік відпочивали на морі. Чудове життя.
У нас є донька. Життя текло розмірено, але… завжди було це але.
Я дивилася на наше нове життя. Квартира, машина, пристойний одяг. Але квартира була не в новобудові, а в панельці, машина не нова, а вживана, одяг не з бутіків, а з базару.
Всередині жила постійна незадоволеність, тихий, настирливий голос, який шепотів: «Ти варта більшого».
Минуло двадцять років. Двадцять років без села, без Василя, без юнацької наївності, зате міська успішність.
Одного осіннього вечора мені подзвонила моя стара однокласниця Люда. Її голос тремтів:
— Руслано, ти чула? Нашої Оленки не стало…
Оленка. Моя найкраща подруга дитинства. Та, з якою ми ділили секрети й мріяли про принців. Вона залишилася в селі, вийшла заміж за місцевого, жила просто, але, здавалося, щасливо.
Я не очікувала від себе такої реакції. Сльози самі потекли по щоках. Наступного дня я вже їхала в село старим запиленим автобусом.
Село зустріло мене сірим, осіннім смутком. Воно ніби згорнулося, стало меншим і біднішим, ніж у моїх спогадах. Наша хата… Її продали відразу після того, як ми переїхали. Тепер там жили чужі люди. Я навіть не підійшла ближче, щоб не потривожити їх і не розбурхати спогади.
Похоронна процесія була довгою, як і годиться в селі. Ми йшли повільно, під дзвін церковних дзвонів і тихий плач жінок.
А потім це сталося.
Процесія завернула на центральну вулицю, і я побачила його. Великий, двоповерховий, гарний будинок. Огорожа з кованого заліза, доглянуте подвір’я. Будинок, який виглядав чужорідним у цій сільській забудові, будинок заможного, успішного господаря.
Мій погляд автоматично ковзнув до хвіртки, до ганку, і моє серце пропустило удар.
— Дівчата, це що, хата Василя? — ледь чутно спитала я в однокласниць, які йшли поруч.
Вони обернулися, здивовані, що я взагалі його пам’ятаю.
— Авжеж, Василя! Він її сам будував! — відповіла Марійка. — Ти що, не знала? Він же ж такий молодець! Оженився на сусідці, Вірі. У них двоє своїх. І знаєш що? Він того прийомного сина, якого ти, мабуть, пам’ятаєш, виростив! Той хлопчина вже в місті працює, інженером, він його вивчив! Василь — справжній чоловік. Він у нас тепер головний інженер у фермерському господарстві, дуже поважаний.
Моє тіло ніби пронизало струмом.
Я стояла, наче вкопана, відчуваючи, як моє двадцятирічне, ретельно вибудуване, “успішне” життя починає тріщати по швах. Він зміг. Він не спився, як мій батько. Він не занепав, а піднявся. А я? Я втекла, щоб не жити, як моя мати, і тепер живу в постійному пошуку того, як би виглядати, як усі.
Я шукала його очима. На поминках я виглядала його в натовпі, прислухалася до кожного голосу, але його не було.
Можливо, він був у від’їзді. Можливо, він просто не захотів іти.
По обіді я попрямувала на автобусну зупинку. Дорога вела повз його будинок. Я йшла дуже повільно, всупереч своїй міській звичці поспішати. Я сподівалася, що він вийде. Що побачить мене. Що покличе, хоча б із ввічливості.
“Руслано, заходь. Скільки років, скільки зим.”
Але ні. Жодного руху. Жодного звуку.
Я дійшла до зупинки, сіла в автобус, і тільки тоді, коли вікно затремтіло від руху, я дозволила собі зітхнути.
Я втекла від долі своєї матері, але чи стала я щасливішою? Чи отримала те більше, чого так прагнула?
Мої руки стиснулися. Я відчула, як старі сльози, знову, вперше за двадцять років, виступили на моїх очах. Вони були гарячими й солоними, як гірке прозріння: Василь не потребував моєї любові, щоб стати кращим. Він став ним сам. І я б могла бути господинею в його великій хаті.
