Коли я зрозуміла нарешті що саме мені намагаються донести, то просто застрибала від щастя по кімнаті. Квартира. Власна квартира у столиці, двокімнатна. Люди добрі, хіба ж таке буває. щоб от так ні з того ні з сього. Знала б я чим для моєї сім’ї скінчиться усе, ніколи б не погодилась успадкувати її.
Ми з чоловіком раніше жили з моїми батьками у невеличкому містечку, але з роботою там туго нині, тому подались до столиці. тут у нього мама живе і нас вона кликала до себе давно. думали. що поживем у неї спочатку, а потім і квартиру винаймемо.
Три роки разом прожили, а чоловік усе зваджитись на переїзд не міг. Свекруха тільки почує. що ми знайшли підходящий варіант. так зразу зробить усе. аби ми лишились. то у стаціонар злягла, то дорогий телевізор замовила, а останній раз купила пилосмок за вісімнадцять тисяч. Коли я запитала навіщо то вона руками розвела. напевне, просто аби ми витратили гроші що на завдаток оренди відкладали. Інакше я потребу у роботі пилососі не бачу.
А нещодавно мені у спадок несподівано від маминої сестри двоюрідної квартира двокімнатна у столиці перейшла. Я одразу й не повірила у щастя своєю а коли дійшло. то так по кімнаті і застрибала. переїхала я туди майже одразу із чоловіком, аби свекруха знову чогось не вигадала задля того, аби нас затримати у себе.
Мені тридцять із двома хвостиками і про те, щоб мати діток ми із чоловіком навіть не замислювались. ну по-перше – нікуди банально, а по-друге з роботою вічні каруселі як би самим на плаву втриматись.
А тут і житло є і робота в столиці завжди буде, от я і зважилась таки. За дев’ять місяців на світ з’явилась ляля-доця і разом зі щастям у дім увійшли непорозуміння.
Справа в тому, що чоловік мій пішов на роботу в невелику фірму комірником і ні до чого не прагнув. відсидить день до вечора, отримає свої п’ятнадцять тисяч і все, кіт не ходи. Жодних амбіцій, чи планів досягти більшого.
— А хіба ми потребуємо? -каже він мені здивовано, – Квартира є. У квартирі також. Нічого, що старе. Буде колись нове. От підеш працювати, тоді стане простіше.
Але я не розуміла такої логіки коли на життя впритул вистачає і квартира просто волає про те, що потрібен ремонт:
— Тобі що пошукати складно? – запитую. – Адже у столиці багато роботи. Високооплачуваної. У дитина, яку треба утримувати. Мене і її треба утримувати. Одні підгузки скільки коштують, одяганка. Он куртка дитяча півтори на весну і це ще на кросівки і на чобітки я не дивилась.
— А в секонд ти за одягом для дитини зайти не пробувала. – горланить свекруха в трубку через кілька хвилин після нашої із ним розмови, – Тобі що мало всього що маєш? В наш час! А відпочивати коли йому? Вдома завжди мала хниче, хто витримає такий режим? Коли він висипатиметься?
Проте виявилось, що чоловік мій “висипався”, але не вдома коло жінки. Я дізналась від дуже “добрих” людей, що він уже пів року як має собі любасю на стороні. Звісно. такого я простити наміру не мала, тому одразу забажала припинення наших із ним стосунків.
— Не подумай від нього ні копійки брати. – дзвонить мені мама. – Май гордість, сама малу підіймеш. Я з татом тобі допомагатиму у всьому. Не потрібні тобі його гроші.
Я спочатку так і подумала, Мовляв не подаватиму на аліменти, а потім так стало цікаво. То я роститиму дитину сама, купуватиму їй усе необхідне. а він ті гроші, що мав би дати донці витрачатиме на любасю?
Мама і тато говорять одне, а у мене на умі геть інше. Зараз я дуже заплуталась і не розумію, як вчинити вірно.
Зрештою, не мені ж він їх буде передавати, а дитині.
Чи не так?
Як правильно вчинити? Чоловік повинен допомагати мені після тог, як ми розлучимось, чи краще не зв’язуватись і забути про їхню родину раз і назавжди?
30,03,2023
Головна картинка ілюстративна.