Не мала я ні хвилини спокою і не раз їй казала, що вже досить з мене тієї господарки, а вона завжди цю фразу, мовляв, нічого тепер не розумієш, то й мовчи.
Тому я вирішила, що, коли будуть у мене діти, то вони не знатимуть, що таке така важка робота, коли з однієї роботи йдеш до другої.
Так і сталося, бо попався мені дуже добрий чоловік, який мені в усьому допомагав, а дівчатка мої добре вчилися, от я їй до роботи й не гнала, бо вірила, що вивчаться і оберуть собі якусь професію, яка їх буде годувати, а не так чорно працювати як я.
Росли мої дівчата, а я ні дня не мала спокою. Не раз мене кума в гості кликала, а я ж куди, у мене ж корови дві.
– Та у тебе вже дві дівчини, школу старша закінчує, то не може корову здоїти чи курці дати?
– Та де, вони у мене не знають з якого боку до корови підходити, – кажу я, пишаючись.
– Боже-боже, Галино, дивися, що ти ще жалкувати будеш за тим, що робиш! Та ти життя не маєш, ні радості якої!
– Що ти знаєш, – я на куму аж образилася.
Як це я радості не знаю? Та я собі як намрію, що мої донечки то в школі працюють, то в лікарні, то мені аж на душі легше, та я зі стайні вичищаю за дві мінути!
Коли вже дві доньки пішли вчитися, то я ще більше почала працювати. бо ж треба дві сумки дати, гроші дати, одяг купити. Чоловік вже поїхав на заробітки, то я мусила сама всю господарку обходити.
Але як мені було радісно, коли мої дівчатка приїдуть, гарні, здорові, веселі. Щебечуть про навчання, про плани, про те, що їм треба… А далі й про кавалерів заговорили, а я й рада!
Отак ми видали заміж старшу доньку і чоловік приїхав з заробіток та зі сватами ми їй купили квартиру, склалися і купили. Так, що моя старша донька лишилася в місті, а про молодшу я думала, що буде біля нас і дістанеться їй хата.
Але де. Захотіла молодша Іринка й собі в місто і вже їй треба квартири.
– Ви Ліді купили квартиру, то й мені треба!
– Доню, батько лиш поїхав, яка квартира? та приводь до нас чоловіка жити.
– Я ваше село й знати не хочу! А як ви мені квартиру не купите, то й вас!
І все. Більше ні приїжджала, ні телефонувала. Вийшла заміж і живуть вони на орендованій квартирі, а до нас ні ногою.
Отак я за свої старання й отримала віддяку. Згадала я матір, згадала. І стало мені ще прикріше, бо я була хорошою донькою і їй помагала і хвилини вільної не мала, а мої доньки вилеліяні, вихолені і отака мені віддяка?
Навіть старша Ліда не приїздить в гості, хіба раз в рік, хоч до міста рукою подати.
– Мамо, у мене своє життя, – каже.
А я слухавку покладу і плачу. Далі збираю торби та їду до неї, провідати та онука побачити. Побуду годину і вже відчуваю, що мені пора, що всі ходить попри мене напружені, наче я їм заважаю.
Вертаюся додому, знову плачу і далі за сумки та до Іринки їду. Та не виганяє, двері відкриє та мої гостинці приймає.
– Мені цього не треба, але раз вже привезли, то десь діну, – каже на мої сири та молока, на сметану та смалець, на яйця і курку…
Приходжу додому і молюся за своїх дітей. Я ж їм хотіла в житті якнайкращого, видно так і сталося, але я думала, що вони згадають матір та батька, подумають, скільки ми вклали здоров’я і молодості, аби вони виросли такими.
Кума приходить і каже:
– Знову торби тягаєш? Нічого тебе життя не вчить! Та скільки тобі лишилося? А твоєму Петрові? Та живіть поки ще ви є один у одного!
Та я б попродала все, але з чим я до дітей піду?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
