Чудова людина!
Олена Петрівна була дуже пильною, тому одразу звернула увагу на хлопця, який принишк у самому кутку. Взагалі, вона прийшла вибирати ляльку, яку подарує на іменини старшій онучці Даринці, але пройти повз таке жінка не змогла. Хлопчик, худенький, рудий, з розсипом яскравих веснянок на зосередженому обличчі, дістав з упаковки велику гарну ляльку і відчайдушно розкручував її за допомогою невеликої викрутки. Олена Петрівна вхопила його і переможно промовила:
— Ага, попався, голубе!
Хлопчик спробував вивільнитися, але не тут то було – з рук Петрівни ще ніхто так легко не виривався. Вона потягла хлопчика до каси, а той, хоч і відчайдушно опирався, ляльку з рук не випускав.
— Ось, погляньте, — сказала вона. – спіймала шкідника. Займався тут псуванням майна. Куди дивитеся, пані, у вас так весь магазин почикрижать.
На одній касі сиділа молода блондинка з круглими очима, через які завжди здавалася трошки здивованою, на другій жінка з окулярами на чолі і бейджем з написом «адміністратор». Біля неї стояла жінка в зеленому пальті з гарненькою дівчинкою на руках. Всі вони дивилися на рудого хлопчика, який, нарешті, звільнилося від залізної хватки Олени Петрівни, палаючи кольором дозрілого помідора. Адміністратор опустила окуляри на очі, придивилася та констатувала:
— Пошкодження чужого майна тягне за собою штраф.
— Пошкодуйте, він іще дитина! — перебила її жінка в зеленому пальті. — Який штраф!
— І ціна ляльки сто дев’яносто дев’ять гривень, — додала адміністратор.
Хлопчик, який не промовив жодного слова, засунув коробку з-під ляльки під руку, щоб дістати з кишені гроші, згорнуті в трубочку – новенькі п’ятсот гривень однією купюрою. Він простягнув їх адміністраторові, але та не взяла їх, а лише уважно придивилася.
— І звідки ж у тебе стільки грошей? — поцікавилася вона.
— Зі сніданків наскладав, — відповів хлопчик. Голос у нього виявився тонким, як у дівчинки.
— Ті, хто економить на шкільних сніданках, приносить купу дріб’язку, — грізно заявила адміністратор. —Поцупив?
Очі хлопчика здивовано округлилися.
— Ні, що ви, я справді, — його голос задзвенів, натягнувся, немов струна.
Блондинка з першої каси невпевнено промимрила:
— Антоніно Василівно, ну навіщо ж ви так з хлопчиком.
— Навіщо? – пискнула та. – А за зіпсовану ляльку хто платитиме, ти?
— І взагалі, – приєдналася Петрівна. – Сьогодні він псує ляльку, а завтра що?
— Я ж сказав — я заплачу за ляльку, — промовив хлопчик. — Вона мені потрібна. А гроші мені мама обміняла, щоб я їх не розгубив.
— І де ж твоя мати? – єхидним голосом запитала адміністратор.
Хлопчик озирнувся, наче й справді шукав маму. І тут у магазин зайшла жінка у якої на руках був малюк із сонними очима, а поряд стояла дівчинка, років шести, така ж руда, як і хлопчисько.
— Костику, давай швидше, Максимчикові вже час спати, — втомлено промовила вона, не помічаючи очей сина. А от дівчинка відразу помітила і розчаровано запитала:
— Не знайшов? Я так і знала, що таких ляльок не буває!
Її губи затремтіли, а маленька долоня ще міцніше вчепилася в маму.
— Та я знайшов, знайшов, — вигукнув він. — Ось вона, дивись, зараз тільки запакують і все.
Жінки дивилися на руду дівчинку, чітко розуміючи, що з нею щось не так, але що? Нарешті, жінка в зеленому пальті розгледіла першою і, звертаючись до адміністратора та Олени Петрівни, одними губами промовила – «протез». Вони подивилися на дівчинку, а потім на ляльку, яка не мала одного ока. Блондинка з першої каси вибігла і хутко запхала ляльку в коробку, вручила її хлопчикові. Той гордо підійшов до сестри і подав їй подарунок. Вона недовірливо дивилася на ляльку, а потім широко посміхнулася і сказала:
— Костику, що справді такі ляльки бувають, так?
Вона міцно притиснула до себе коробку, а мати з втомленою посмішкою подякувала продавщицям і вийшла разом із дітьми.
— У дівчинки замість ока – протез, — пояснювала жінка в зеленому пальті Олені Петрівні, яка так нічого й не зрозуміла. Всі почали охати і зітхати, примовляючи «та хто ж знав», коли хлопчик забіг назад, простягаючи гроші в долоні.
— Я ж не заплатив, — захекавшись, промовив він.
Петрівна перехопила його руку і сказала:
— Не треба, хай ця лялька буде подарунком. А ти за ці гроші краще купи мамі букет, за те, що вона виховала таку чудову людину.
Хлопчик посміхнувся, кивнув і вибіг з крамниці. Олена Петрівна дістала гроші та заплатила за ляльку. А хлопчик наздогнав маму, дорогою думаючи: «Он, навіть продавщиці зрозуміли, що моя сестра Рита – чудова людина! Я ж їй казав, що не в очах справа!». Він не зрозумів, що жінка говорила про нього. Коли робиш добрі справи від щирого серця, то навіть не замислюєшся над тим, що вони – добрі.
За матеріалами: Pryvit, smutok.
Фото ілюстративне.