fbpx

Котрогось дня у двері палати постукали непрохані гості. І яким же було здивування тітоньки – до неї завітали сільський голова і далека родичка.

Тітка Анеля кликала на допомогу. Її голос то раптово обривався і його швидко поглинали дністрові хвилі, то знову виривався з грудей. Довкіл нікого – навіть старезні верби над рікою, віття яких виколисував вітер, не могли допомогти цій знесиленій жінці. Зібравши останні сили, їй вдалося виповзти на поріг хати. На секунди втрачала пам’ять, а, отямившись, хрестилась і молилася, чекаючи на чийсь порятунок.

Обірвані слова і благання жінки таки почула сусідка. Славка бігла чимдуж, не відчуваючи землі під ногами. Серце жінки відчувало особливу тривогу. І недарма. Обтираючи спітніле обличчя тітки Анелі, Славка зрозуміла, що цього разу без медичної допомоги не обійтися. На щастя нагодився й дядько Іван, який своїм стареньким «Москвичем» доправив тітку Анелю у райцентр до лікарні. А там уже медики боролися за її життя, пише газета “Наш день“.

Старенька розплющила очі, коли сонце уже засилало своє тепло крізь вікно у палату. Славка, яка весь цей час не відходила від
її ліжка, полегшено зітхнула. Слабим притишеним голосом тітка Анеля запитала: «Де це я, що зі мною трапилося? Це ж не моя хата. Пам’ятаю, як серце виривалося з грудей, я молилася і просила Всевишнього, щоб це вже завершилися. А, це ти, Славцю? Я ж
тобі таких клопотів завдала… Хто ж про твоїх діток потурбувався, чим віддячу тобі?»

Тітка Анеля була однією дитиною у батьків. Доля не обминула її – із судженим Матвієм прожили у любові і злагоді 45 років. Добротну хату побудували, усього надбали, бо працьовитими були з юних літ. Жили заможно, в достатку, а за домашніми клопотами спливали літа. Лише одне непокоїло: кому ж залишать у спадок свої маєтки, хто доглядатиме їх у старості, адже Бог обділив діточками. Сільські лепетухи не раз підкидали хмизу у вогонь, мовляв, Матвій – вродливий, привабливий чоловік, може піти до іншої. Але він навіть у думках не зраджував своєї обраниці. Так і звікували удвох.

Коли ж відійшов у вічність Матвій, Анеля залишилася одна, як палець. До самотності додалися ще й недуги та смуток. Найчастіше від усіх сусідів навідувалася до тітки Анелі Славка – город навесні впорає, восени до комори все знесе. Поралась, начебто біля своєї хати.

Дні у лікарні здавалися тітці Анелі надто довгими, проте на її обличчі уже з’являлась посмішка, а в очах – яскравість. Уже смакувала й різними домашніми стравами, що їх приносила Славка. У селі ж подейкували, що старенькій потрібен опікун, хто доглянув би її.

Вона й сама задумувалася, як складеться її доля вдома. Та котрогось дня у двері палати постукали непрохані гості. І яким же було здивування тітоньки – до неї завітали сільський голова і далека родичка. «Оце я приїхала до вас, довідавшись, що ви занедужали. Я згідна опікуватися вами, лише для цього потрібна і ваша згода та підпис у документі, – випалила на одному подиху Марія. – У вас же, крім мене, нікого рідніших немає».

У палаті на якусь мить запанувала розгублена тиша. Розмову продовжила тітка Анеля: «Я завжди думала про тебе, Маріє. Та чомусь надто довгою була твоя дорога до мене, знаючи, що я одинока, та й недуги мене не оминають. Ніколи не поцікавилася ти мною. Та й, врешті, у тебе свої турботи, сім’я, не зможеш ти бути зі мною повсякчас. А я у вашій хаті теж, мабуть, буду зайва. Тож запізнилася ти, доню, зі своїми намірами…»

Цими словами тітка Ангеліна наче вихлюпнула все, що затаїлося десь глибоко у її душі. Обличчя усіх зніяковіли. Не розгубилася, здається, тільки Анеля. «А ви, пане голово, зробіть заповіт на мою хату і все майно ось цій молодиці, – повернулася у бік Славки.

– Марія живе у статках, заможно, а от Слава сама виховує трьох синів. Чоловік у неї непутящий був, як подався на заробітки, так
і слід захолов. Слава не бідує, але й не розкошує, зате роботяща. Прихильна вона до мене, добра, ніколи не залишає у біді. І ніколи й словом не натякала про якусь винагороду. Тож мені байдуже, що скажуть люди, я роблю вибір за велінням серця».

Це рішення згорьованої недугами та самотністю старенької жінки було для всіх несподіваним. Та на столі лікарняної палати поруч з чорнобривцями і жоржинами, що їх принесла Славка тітці Анелі, лежав документ, скріплений підписами і печаткою сільради.

Тендітною спрацьованою рукою Славка пригорнула посивілу ластівку до свого серця. Очі жінок випромінювали світло, надію і любов.

Лілія МОНИЧ

You cannot copy content of this page