fbpx
Історії з життя
“- Котику, а коли ти розлучишся з дружиною?”. “- Кицю, тут така справа, вона при надії”.

У другокурсниці Тані був дорослий і багатенький кавалер. І від цього факту, Таня неймовірно тішилася. Як же це приємно сідати в дорогу машину перед роззявленими ротами подруг, які приємно бачити в очах заздрість, коли приходиш в університет в дорогій обновці, як це приємно, відчувати, що все, чого лиш не попросиш буде? Це як на свято Миколая, яке ніколи не закінчується і при тому не бачиш, як в очах батьків виникає острах від твоїх захцянок:

– Донечко, Миколайко має всім діткам рознести подарунки, а ти хочеш стільки і лиш собі.

– Але ж у нього є фабрика, яка йому різниця скільки нести?

Вона не помічала, що у мами не було нових чобіт на зиму, бо з захватом бавилася модною лялькою. Потім ляльку ламала і не розуміла, чому мама так злиться, що вона нічого не береже і не шанує? І оце так засіло їй в пам’яті – берегти, шанувати, вважати на речі. Вони ж просто речі: їх купуєш, користуєшся і викидаєш. Далі знову те саме і так завжди. Так має бути.

Коли вона стала дорослою, то почала все розуміти, але це її не тішило, бо завжди треба було «берегти, шанувати й економити», а коли вона вступила на платне навчання, то оте «економити» було присутнє в кожному слові. А їй так хотілося просто мати! Щось мати, щось красиве, непрактичне, розкішне.

На її потоці було багато дівчат, що жили на стипендію чи підробляли, вона не була найгірше вбраною чи доглянутою. Хто в такі юні роки погано виглядає? Тим паче з її величезними зеленими очищами?

От на ці зелені очі й звернув увагу Сергій, коли вона з подругами сиділи в кафе. Звичайно, вона не одразу кинулася йому на шию, бо кавалерів вистачало, але розмір його гаманця таки звернув її увагу. Він заплатив за них в кафе, купив величезний букет квітів і не відставав від неї жодного дня, для цієї справи купивши телефон. І закрутилося. Вона мала і гарний одяг, дорогу косметику, а, основне, шикарнющі фото з різних ресторанів, відпочинкових комплексів і саун. Вона жила.

– Таню, але ж він одружений, – з турботою напучувала подруга Ліда, – ти ж це розумієш?

– І що?

– Він не планує з тобою одружуватися, – з острахом продовжувала та.

– Лідо, ти за себе бійся, ти ж себе в дзеркало бачиш щодня.

Вона на це лиш пхикала. Ну то й що, що одружений? Він її любить, а з жінкою скоро розлучиться – діти підростуть трохи і все. Вона почекає, поки почекає. Бо вона собі ціну знає і бачить заздрісні погляди його друзів, і не тільки їх. А чи він її кохає? Та звичайно ж! Як її можна не кохати?

Три роки зустрічання просто пролетіли. Таня насолоджувалася кожним днем і не думала ні про що. Те, що навколо почали масово одружуватися одногрупники – байдуже, хлопці перестали звертати увагу – байдуже, тим більше, що вони можуть запропонувати, але от Ліда заміж виходить? Тут не байдуже. Тут вона має їй втерти носа.

– Котику, а коли ти розлучишся з дружиною?

– Кицю, тут така справа, вона при надії.

– Що?

– Кицю, я не знаю, як так вийшло. Я тебе дуже люблю. Але ж не можу я кинути свою дитину. Вона ж ще не з’явилася.

Таня гірко прохлипала не одну ніч. Нею бавилися, просто бавилися. А вона так цим пишалася. Думала, що сама використовує, але ні. Не мала й з ким поділитися своїми переживаннями, бо не мала подруг, навіть, Ліда їй більше не пише. Вона сама. Пробувала вибити «клин клином», але це було так само складно, бо потім треба було вибивати й той «клин». Пробувала зустрічатися з однолітками, але не виходило – вона забагато від них очікувала. Але проблема була не в тому. Вона перестала бути впевненою в своїй цінності, унікальності, привабливості. Вона загубила себе сама.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page