Люба і Микола пoмeрли раптово: повертались із гостини від родичів з іншого міста і потрапили у aвaрію. Містечко, де мешкали, невеличке, усі всіх знають, то ж звістка про cмeрть подружжя миттю облетіла усіх. Люди бідкались, співчували, бо ж залишилось двійко маленьких діточок. Тепер ж ані мами, ані тата — круглі сироти. «Біда, страшна біда, що й казати, — перемовлялися сусідки, — але, Богу дякувати, Любчині батьки ще нестарі люди, здорові, дадуть раду дівчаткам…»
«А чули, Люба покiйна десь в Надьки Олійнички гроші позичила, і то чималі. То Надька тепер гризеться, як то має сказати Любчиним батькам… Ніби й не пасує таке говорити, але й не дарувати ж…», — знову переймалися чужим клопотом сусідки…
Чула ті сусідські балачки і Ганна. Із покiйною Любою вони жили в одній багатоповерхівці. Жінки не товаришували, але часто бували вдома одна в одної…
Люба із Миколою жили небідно, але почали будувались – дуже хотіли мати власний будинок, то ж копійка завжди була потрібна. Батьки Люби, за тодішніми мірками, вважалися людьми заможними, але доньці майже не допомагали. Зятя Миколу чомусь недолюблювали, тож казали: коли хочуть молоді будуватись — є господар – тож нехай заробляє і на хату, і до хати…
Не можна сказати, що та сама Ганна бідувала: доньку, щоправда, виховувала без чоловіка, то ж розкошів особливих не було, але жила як і більшість. Що тоді штовхнуло Ганну на важкий гріх — піти і сказати неправду Любиним батькам, що нібито вона, їхня покiйна донька, у Ганни теж позичила чималі гроші? Хтозна… Але тоді, не маючи жодного сумніву у тому, що Ганна говорить правду, батько покiйної Люби зняв із ощадної книжки суму, яку назвала Ганна, і віддав їй «борг»…
Щодня, як то кажуть миналась із малими сирітками на подвір’ї Ганна, але совість не мучила, і серце не йокало. Жила за принципом: кожен у цім світі виживає, як вміє. І клопоти у кожного свої, і біди, і радощі. А чуже — то таке… То чуже…
Час минав. Повиростали Любині донечки. Старша вже має сім’ю. А нині вже он і молодша заміж виходить. Зібралися сусіди на наречених подивитись. Стоять, сльози втирають. «Шкода, що мами й тата немає, — перемовляються. — Не має бідна дитина в такий радісний день у кого благословення попросити… Ото покiйнi Любця із Миколкою тішились би… А Любині батьки як зістарілись. Мама, он, із палицею ледве йде… Та що то дивуватися. Двох онучок самі на ноги ставили, і освіти вищі дали, і поодружували…»
Стояла тоді із сусідками й Ганна. Теж бідкалась, головою кивала, мовляв, так-так, правду кажете… Згадались їй тоді на мить ті ніби «позичені» гроші, але не розкаялась, не пошкодувала, що свого часу так вчинила. Навпаки заспокоїла себе: не в бідних вона ж взяла. «Та, які там сироти вони бідні, — думала про себе, — он яке весілля старі онучці справляють…»
Незадовго заміж вийшла й Ганнина донька, Світланка. Зять попався шустрий, хвацький. «Вміє хлопець жити, — говорила, вихваляючи зятя, Ганна. — Копійку вміє заробити. Я бідувала, сама, без чоловіка доньку ростила, то за ті наші стрaждaння Бог Світланці моїй дав добру долю…» Гроші у домі й справді водились. Сергій, чоловік Світлани, ніде не працював. Де він їх брав — ні Ганна, ні Світлана не знали. Та й знати не хотіли. Траплялось, що шукали його якісь «бандюки». Сергій зникав на тиждень, а іноді й на місяць, але потім знову з’являвся із купою грошей.
За якийсь час Світлана із чоловіком купили власний дім. Ще більше тішилася Ганна, ще більше вихвалялася тямущим зятем. Згодом у Світлани із Сергієм народився синочок. Сергій усе частіше почав кудись зникати. Не було його вдома по кілька місяців. Говорив, що їздить за кордон, там, нібито, має бізнес. Чим саме займається чоловік — Світлана не знала. Гроші, як і раніше, у домі були завжди, а звідки вони — це жінку ніколи не цікавило… Принаймні, так вона казала…
А якось Сергій пропав більше як на півроку. І вісточок про себе он уже більше як три місяці не дає. Світлана хвилювалась, але Ганна заспокоювала: «Не бійся, доню. Сергійко наш розумний, спритний. Як то кажуть, і вогонь, і воду пройде…»
Аж раптом страшна звістка: Сергія знайшли мeртвим. Господи, яке гоpе. Привезли додому дoмoвину з тiлoм. Приходять люди, перешіптуються: «Вбuлu чоловіка… Від тих «бандюків» треба триматися подалі. Та й той Сергій, прости, Господи, теж якийсь непевний був: чим він займався? Де ті гроші брав? Хай вже краще бідніше жити, але не в постійному стpаху… Та, не доведи, Господи, такої бiди…»
Світлана ходила сама не своя. Після cмeртi чоловіка минув місяць-другий, а вона, як у тумані, ніяк відійти не може. Ганна перебралася жити до доньки. Хоч за малим пригляне, їсти що зварить, прибере… Теж дуже переживала, але тішила себе тим, що дім у доньки гарний, великий, і у домі все є… А життя, думала, помалу владнається…
Якось пізно ввечері у двері будинку постукали. Відчинила Ганна. Здоровань, який стояв на порозі, однією рукою відсунув жінку і зайшов у дім. За ним іще двоє. «Де хазяйка?» — запитав, проходячи далі у будинок. Ганна спершу злякалася, але потім опанувала себе, почала прикрикувати і виганяти непроханих гостей. Але ті були не з лякливих. Побачивши у домі Світлану, той самий здоровань спокійно так, без емоцій, сказав, що Сергій винен йому величезну суму грошей, які вона, Світлана, повинна буде віддати… Світлана, здавалось, не чула, що до неї говорять: сиділа, і дивилась у одну точку. Але Ганна була, як кажуть, цілком при розумі.
Почала погрожувати «гостям» міліцією. Потім зрозуміла, що криком і погрозами нічого не доб’ється, і коли хлопці прийшли наступного разу, вже за грішми, почала просити, вмовляти, навіть присоромлювати… Але друзі покiйного зятя навіть не звертали на це уваги…
Третього разу молодики прийшли із покупцями на будинок Світлани. Скільки покупці заплатили, за стільки й віддали. А ще сказали ті крутелики, що заборгованих Сергієм грошей цією сумою всерівно не перекрили, то ж довелося Ганні дати ще й «добровільну» згоду на продаж своєї квартири. Теж продали, можна сказати, за копійки. У «серйозних людей» не було часу чекати…
«Так вже вийшло, — байдуже сказав здоровань. — Кожен у цьому світі виживає, як вміє…»
Після цих слів Ганну ніби прорвало. «Від сироти забираєш, скотино, — кричала у гніві Ганна, рвучи на собі волосся… Раптом запнулася, на мить замовкла, ніби щось згадала. Враз очі її стали наче у божевільної. Жінка впала на коліна, почала товкти головою об підлогу. Вона не кpичала, не плaкaла, лише скуліла, як зpaнена тварина… На якусь мить знову втихомирилась. Якийсь час сиділа тихо, лише хитала головою, потім обвела очима кімнату. Тепер вже байдуже якось глянула на здорованя, і тихо так, сама до себе киваючи, мовила: «Не простить тобі цього Господь… Ой, не простить…»
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
