Я завжди кажу, що починати знайомство треба не з майбутнім чоловіком, а з його матір’ю. Бо всі ці солодкі обіцянки й флірт із їхнього боку до того моменту, поки не з’являється мама, — ні про що не свідчать. Тільки погляньте, як такий собі “ватажок зргаї” раптом перетворюється на хлопчиська в присутності своєї мами.
Досить їй показати фото з дитинства чи пригадати якусь милу історію з юних років, і він сидить перед вами з очима зайчика, який благально каже:
— Ну, мамо, досить уже, — ледь не червоніє він.
А мама йому строго:
— Сиди мовчки, не мамкай! Нехай дівчина бачить тебе справжнього.
І тоді вона дістає ще одне фото, яке, як здається, мало б назавжди викреслити його з перспективи як мого майбутнього чоловіка.
Але часом усе буває значно складніше. Ось, наприклад, мій випадок із Миколою. Пів року ми вже зустрічалися, тож коли він запросив мене познайомитися з його мамою, я, чесно кажучи, подумала, що це хороший знак. Чоловік уже трохи лисіючий, та й я не молода вже, але щось затишне й добре відчувалося поруч із ним.
І ось настав той день. Підготувалася я, як на свято: сукня нова, зачіска свіжа, косметика ідеальна. Двері відчинилися, і мене зустріла його мама. Мені одразу стало якось не по собі: вона дивилася на мене так, наче бачила мене наскрізь, читала так би мовити амбулаторну карту.
Та я зберігала спокій і всміхалася, хоча відчувала, що з цієї зустрічі нічого хорошого не вийде.
Ми сіли за стіл. Я злегка натягнутою усмішкою спробувала підтримати бесіду, але відчувалося, що це марно: майбутня свекруха була геть непривітна, дивилася на мене з такою зверхністю, ніби бачила мою “недосконалість” аж до самих кісток. І Микола! Він просто мовчки сидів і насолоджувався їжею, зовсім не збираючись мені допомогти. Картина справді чарівна: я вичавлюю з себе усмішку, мати палає поглядом, а Микола чавкає поруч.
Зрештою, мені це набридло. Я подумала: заради цього знайомства я пів року відкладала гроші на салони, на новий одяг і взуття! А зараз на мене дивляться, наче я все це зробила даремно. Зібравшись із духом, я вирішила поставити все на місце й вирішити цю ситуацію раз і назавжди.
— Колю, — кажу спокійно, — можеш піти й подивитися телевізор? — І він, хоч як дивно, слухняно встав і пішов до іншої кімнати. Лише тоді я повернулася до його матері, поглянула їй прямо в очі й почала чесну розмову.
— Давайте поговоримо відверто, — почала я. — Дозволю собі сказати, що ваш син — це, можливо, останній мій шанс, як і я — останній його. Ми вже не молоді, й, мабуть, маємо усвідомлювати, що кращих варіантів у нас не буде. Так от, що чекає на нього без мене? І хто подбає про нього краще, ніж жінка, яка має життєвий досвід і готова бути поруч?
Мама Миколи все ще бачила сина через рожеві окуляри:
— Краще він буде один, ніж із тобою! — кинула вона.
На цей раз я вирішила не сперечатися.
— Гаразд, це ваш вибір, — сказала я і встала. — Але знайте: коли станеться так, що ваш син залишиться вдома без жодного шансу на власне життя, коли він, можливо, почне шукати радість геть в іншому, не кажіть потім, що вас не попереджали.
І з цими словами я спокійно вийшла. Чесно кажучи, мені було і сумно, і прикро. Але з іншого боку — я зробила все, що могла. Є матері, які так “піклуються” про своїх синів, що самі того не розуміючи, перетворюють їх на частину свого власного світу, що не має виходу на інше життя. Я повернулася додому й спокійно вирішила для себе — якщо Микола не з’явиться, значить, не судилося.
Чекала я день, два. Микола не приходив. Лише за кілька днів він знову наважився з’явитися. Стоїть на порозі, усміхається так весело, ніби нічого й не було.
— Привіт! — сказав. — Я тут заскочив на вихідні, може, кудись підемо разом?
Я подивилася на нього і відповіла прямо:
— Тепер усе інакше, Миколо. Без штампу в паспорті я більше не готова витрачати час. Можеш сказати це своїй мамі.
Цей момент став для мене фіналом. Микола розгублено кивнув і, мабуть, пішов додому. Минали дні, я зрозуміла, що тепер залишуся на самоті. Здавалося, все йшло до цього: він повернувся до матері, а я — до своїх буденних клопотів. Може, ми й мали б якось змиритися з нашою самотністю, але це вже наше життя.
Минуло ще кілька місяців, і ось одного вечора знову двері мого дому відчинилися, і переді мною постала мама Миколи. Але на цей раз вона привела його до мене. Блідий, похилений, наче зовсім хворий, він ледь тримався на ногах.
— Це ти його до цього довела! — сказала вона мені — Тож тепер ти його й лікуй, ти й піднімай!
Я подивилася на неї й відповіла:
— Думаю, що якраз навпаки, мамо. Це ви його довели.
І з цими словами я закрила двері. Так, може, в казках принцеса й врятувала б свого принца. Але я не принцеса, а витрачати своє життя, щоб весь час боротися з такою матір’ю за чоловіка, — ні, дякую.
