Я прокинулася від власного крику, важко ковтаючи повітря. Серце калатало десь у горлі, а сорочка на спині стала зовсім мокрою. Знову той самий сон. Світлий, майже прозорий силует із крилами стояв біля нашого ліжка, дивився на мене з таким невимовним сумом, що аж дух перехоплювало, і повільно, осудливо хитав головою.

Я повернулася на бік. На сусідній подушці спокійно й глибоко дихав Віталій. Його рука звично лежала поверх ковдри. Настільний годинник світився зеленими цифрами — за чверть третя. Полегшено зітхнувши, я підтягнула ковдру до підборіддя й заплющила очі, намагаючись прогнати залишки нічного жаху. Рука сама тягнулася витерти холодний піт із чола.

Цей кошмар снився мені вже тиждень поспіль.

Вже шість років ми жили в батьківській хаті Віталія. Коли тільки побралися, мріяли про своє гніздо. Навіть ділянку за селом пригледіли, Віталій найняв машину, привіз камінь, цемент, ми разом з ним заливали перший бетон під фундамент. Я тоді ходила щаслива, обіймала його вечорами й рахувала, скільки треба назбирати на стіни. Але далі діло не пішло. Батько його, Степан Іванович, сильно заслаб, зліг, і всі гроші почали йти на догляд та хазяйство.

Ніна Василівна незлюбила мене з першого дня. Поки живий був її чоловік, вона хоч якось стримувала свій характер, лише зиркала непривітно з-під лоба, коли я заходила на кухню. А як Степана Івановича поховали, її наче з ланцюга зірвало. Що б я не зробила — все ставало причиною для бурчання.

— Прийшла на все готове, — голосно говорила вона на кухні, навмисне гримаючи кришками від каструль, щоб я чула в кімнаті. — Віталій у мене і взутий, і вдягнений, а ти навіть чашки своєї в цю хату не принесла.

Я ковтала сльози й мовчала. Де мені було взяти те придане? Мене як тітки не стало, коли мені ледве виповнилося одинадцять, забрали в державний заклад. Там я закінчила навчання і лишилася працювати на кухні. Там я й зустріла Віталія. Він тоді працював водієм, привозив до нашої їдальні свіжий хліб з пекарні. Ми часто перетиналися біля чорного входу. Він був старший за мене на дев’ять років, серйозний, широкий у плечах, завжди пригощав мене ще теплими булочками з родзинками. Ми розмовляли про всякі дрібниці, і я вперше в житті відчула, що комусь цікаво, як минув мій день.

Я пам’ятаю, як він уперше привів мене в цей дім. Я ховалася за його широку спину, боячись підвести очі. Степан Іванович тоді вийшов на ґанок, посміхнувся у вуса й тепло обійняв мене:

— Ну, привіт, доню. Як же тебе звати?

— Таня, — ледве чутно прошепотіла я.

Ніна Василівна, яка стояла біля дверей, зневажливо пирхнула:

— Танька…

Віталій тоді аж підскочив, його пальці міцно стиснули мою долоню:

— Мамо, припини. Вона Таня. І я нікому не дозволю її переробляти чи ображати. Навіть тобі.

Тоді вони сильно посварилися. Степан Іванович намагався перевести все на жарт, закликав усіх до столу, наливав чай, але я вже тоді чітко зрозуміла: спокою мені тут не буде. Стала тихою, майже непомітною в тій хаті. Намагалася догодити в усьому. Мила підлоги, витирала пилюку, прала вручну важкі покривала. Розквітала тільки ввечері, коли ми з чоловіком залишалися самі в нашій маленькій кімнаті, і він обіймав мене так міцно, що всі образи за день просто танули.

За кілька місяців після весілля я відчула дивну слабкість зранку. Сказала Віталію. Він закружляв мене по кімнаті, сміявся, повторював, що у нас буде дитина, наше власне маля. А от Ніна Василівна зустріла цю новину з кам’яним обличчям.

— Куди ви збираєтеся поповнення приймати? — обірвала вона нас за вечерею. — Свого кутка немає, тулитеся в одній кімнатці. Мені тут галасу не треба, у мене тиск постійно скаче. Поки свого дому не збудуєте, ніяких дітей тут не буде. Ви ще розбіжитеся через рік, навіщо долю ламати?

Я проплакала всю ніч у подушку, але чоловіку сказала твердо: дитина буде.

Проте, одного вечора я поверталася додому пізніше, ніж зазвичай — затрималася у знайомої жінки на іншому кінці селища, брала в неї сушені трави для чаю, по які мене послала свекруха. На залізничному перегоні, де завжди темно й безлюдно, на мене перестріло двоє невідомих чоловіків. Далі все було як у тумані.

Потім була лікарня, білі стіни, довгі дні в закритій палаті. Малого ми втратили. Коли до мене прийшов завідувач відділенням, він довго дивився в карту, а потім тихо сказав, що після всього перенесеного я більше ніколи не зможу мати дітей. Світ навколо мене просто згас. Тієї миті мені стало байдуже абсолютно до всього. Нападників, звісно, ніхто не знайшов — та й чи шукав хтось на тій глухій станції?

Віталій замість того, щоб підтримати мене, зовсім замкнувся. Він годинами сидів на кухні, дивився в одну точку, а за місяць зібрав речі й поїхав з бригадою на заробітки.

Сказав, що треба заробляти на матеріали, щоб швидше збудувати свою хату і виїхати звідси. Я не тримала його.

Вдома стало ще гірше. Невдовзі у Степана Івановича стався перший серйозний напад, його повністю знерухомило. Вся турбота про лежачого хворого лягла на мої плечі. Ніна Василівна посилалася на хворе серце й майже не заходила до його кімнати. Свекор не міг говорити, лише проводжав мене очима, повними сліз, коли я міняла йому простирадла чи годувала з ложечки. Він часто брав мою руку своєю здоровою долонею, легенько стискав її, ніби просив вибачення за все. Я витирала сльози й казала, що все минеться.

Не минулося. За пів року стався другий напад, і батька не стало. Віталій приїхав на похорон, але зароблених грошей на будівництво не вистачило. Замість матеріалів він купив стару іномарку.

— Нам зараз не до будівництва, Таню, — виправдовувався він, перераховуючи решту грошей у гаманці. — Хата міцна, ще нас переживе. І маму як тепер саму лишити в такому великому домі? Їй важко.

Я знову змовчала. Свекруха на якийсь час затихла, зайнята своїм горем, але це тривало недовго. Скоро в неї з’явилася нова тема для дорікань — відсутність онуків. Вона щодня нагадувала мені про це, колола кожним словом. Я вже не мовчала, як раніше. Ми сварилися на кухні до хрипу в горлі, посуд летів у мийку з гуркотом.

Щоб не збожеволіти в тих чотирьох стінах, я влаштувалася помічницею кухаря в нашу залізничну їдальню. Робота була важка, з ранку до вечора на ногах, зате серед людей. Я хоч трохи забувала про свекруху. Віталій щоразу, коли я намагалася пожалітися на його матір, ставав на її бік:

— Таню, вона вже старша людина. У неї серце слабке, ти ж знаєш. Я не хочу втратити ще й її. Потерпи, будь ласка. Я ж люблю тебе.

І я терпіла. Бо крім нього, в мене справді нікого не було в усьому світі.

Але одного дня все змінилося. Наприкінці зміни я зазвичай збирала залишки каші чи супу, які залишалися в котлах, і виносила до старого парку біля колії. Там часто сидів один безхатченко, дід Мирон. Його всі гнали, а мені було просто шкода людську душу. Я назбирала йому якихось старих светрів Віталія, приносила теплу їжу в старій залізничній мисці.

Того вечора дід Мирон чекав на лавці під старою вербою. Я сіла поруч, поставила перед ним миску. Поки він жадібно, майже не жуючи, ковтав гарячу їжу, я помітила на його скроні велике садно.

— Діду Мироне, це хто ж вас так? — запитала я, дістаючи з кишені чисту хустку. — Давайте хоч водою змию.

Він спочатку відмахувався, а потім глухо заговорив, не підводячи очей:

— Та є тут двоє місцевих, на станції крутяться. Побачили, що мені копійку дали за розвантаження машини, і відібрали.

— Страшні люди, — зітхнула я, прикладаючи хустку до його рани.

— Вони ні перед чим не зупиняться, — прохрипів старий. — Я ж їх знаю років п’ять. Вони колись хвалилися, як за хороші гроші одну молоду жінку тут на коліях підстерегли. Казали, що замовлення було від її ж свекрухи.

У мене все всередині просто закам’яніло. Пальці затремтіли, хустка випала з рук просто в пилюку. Я сіла прямо на холодну траву біля лавки, закриваючи обличчя руками.

— Таню, ти чого? — заметушився старий, ледь не перекинувши миску. — Що я сказав не так? От сива моя голова… Може, води принести з колонки?

— Не треба… — я підняла на нього очі, в яких уже не було сліз, лише порожнеча. — Та жінка… то була я, діду Мироне. Вони тоді моє життя розтоптали. І ніхто, ніхто за це не відповів.

Старий довго мовчав, дивлячись на мене своїми вицвілими очима, потім важко сплюнув на землю.

Саме після тієї розмови мені вперше наснився той сон, де я стою над ліжком свекрухи. А наступного ранку наша старша кухарка, забігши в підсобку, принесла новину, від якої в мене затерпли пальці.

— Чули, що на станції робиться? — задихаючись, розповідала вона. — Тих двох місцевих волоцюг, що на перегоні жили, знайшли в кущах. Кажуть, з’їли щось не те.

Я стояла біля мийки й не могла поворухнутися.

Я почала танути на очах. Кошмари снилися щоночі. Світлий ангел із мого сну ставав усе сумнішим, його погляд випікав мені душу. Я не могла більше знаходитися в одному домі з Ніною Василівною. Йшла на роботу о шостій ранку, коли всі ще спали, а поверталася пізно ввечері, коли в хаті вже гасло світло. Діда Мирона я більше не бачила на старому місці, але їжа, яку я залишала на лавці під вербою, щоразу зникала. Значить, приходив.

Ніна Василівна злягла через пів року. Вона хворіла важко, довго, згасала на очах кілька місяців. Я доглядала її до останнього дня — подавала воду, міняла постіль, терпіла її важкий погляд. Вона так і не промовила ні слова вибачення, не зізналася в тому, що накоїла багато років тому. Забрала свій секрет із собою.

Після похорону Віталій сам запропонував запросити священника, щоб той освятив хату. Ми відкрили всі вікна, впустили свіже повітря. І сталося дивне — того ж вечора я вперше за довгий час заснула глибоким, спокійним сном без жодних нічних привидів чи ангелів.

З їдальні я звільнилася. Віталій наполіг, щоб ми поїхали в місто до хороших фахівців у великий медичний центр. Ми прожили там майже вісім місяців, проходячи довгі процедури й відновлення. А через рік у нашій родині сталося справжнє диво — на світ з’явилися двоє прекрасних хлопчиків-близнят. Ми все ж таки почали будувати свій дім на тому старому фундаменті, і тепер там щодня чути дитячий сміх.