— Ти що, зовсім розум втратив? — розходилась мама Максима по телефону, голос її тремтів від обурення. — Ми з вашим батьком усе життя економили, копійку до копійки відкладали, а ви взяли і витратили стільки на якусь путівку для нас? Це ж чисте марнотратство! Краще б ці кошти на щось корисне пішли, на ремонт у квартирі чи на нову техніку!
Я стояла поруч із Максимом і чула кожне слово. Він тримав телефон, обличчя його спочатку почервоніло, а потім стало спокійним, ніби він готувався до цього.
— Мамо, — тихо, але твердо відповів він, — це наш подарунок. Ми хочемо, щоб ви з тіткою Оленою хоч раз у житті побачили море, відпочили по-справжньому. Ви ж самі казали, що стіни дома тиснуть після всього, що сталося. Не відмовляйтеся, будь ласка. Ми вже все оплатили, квитки куплені, готель заброньований.
— Але ж це ж стільки грошей на вітер! — не вгамовувалася вона. — Я не поїду! Не можу я так просто взяти і полетіти!
Тітка Олена, яка була поруч із нею, вихопила телефон:
— Сестро, досить! Діти так старалися для нас, а ти тут бурчиш. Збирайся, і крапка! Ми поїдемо, побачимо світ, і тобі стане легше. Не псуй усім настрій!
Максим посміхнувся мені, коли розмова нарешті скінчилася згодою. Але я знала: це був тільки початок змін.
З самого дитинства я звикла до того, що наше сімейне життя завжди було пов’язане з подорожами. Батьки жартома кликали мене “мандрівницею”, бо ледь не щоліта ми кудись вирушали.
Відпустки ми планували ретельно — обирали далекі місця з теплим кліматом, де можна було насолоджуватися природою, але при цьому не витрачати надто багато.
Протягом року теж знаходили час на короткі виїзди: то на природу в гори, то в сусідні міста на цікаві фестивалі чи до історичних пам’яток. Ми з батьками завжди шукали щось нове — музеї, парки, незвичайні маршрути. Для мене це було нормою: світ великий, і його треба бачити.
А от у родині мого чоловіка Максима все було зовсім інакше. Його батьки жили скромно, хоча й не бідували. Вони вважали, що краще вкладати кошти в дім, у побут, а не “розкидатися ними” на поїздки.
Свекруха, пані Марія, ніколи не виїжджала далі сусіднього міста, а про закордон навіть не мріяла. “Навіщо кудись їхати, якщо вдома добре?” — часто повторювала вона.
Коли ми з Максимом одружилися, я одразу захотіла поділитися з ним своєю любов’ю до мандрів. Ми порахували подарунки від гостей і я запропонувала:
— Максиме, давай полетимо на якийсь острів із білим піском і теплим океаном? Я так мрію про таке місце!
Він подивився на мене з подивом:
— Серйозно? А скільки це все коштуватиме? Один тільки переліт…
Я почала розповідати йому про красу тих місць: про хвилі, що накочуються на берег, про пальми, про свіже повітря й нові враження. Довго пояснювала, показувала фото в телефоні. Він спочатку сумнівався, але я не здавалася — ми довго розмовляли вечорами, планували. Зрештою, він погодився.
— Гаразд, — сказав він одного вечора, обіймаючи мене. — Давай спробуємо. Може, ти права, і це буде незабутньо.
Наступного дня ми поїхали до його батьків повідомити новину. Пані Марія сиділа за столом, пила чай і одразу запитала:
— Що це ви такі радісні? Щось сталося?
Максим почав:
— Мамо, тату, ми з Веронікою вирішили поїхати у відпустку. На екзотичний острів.
Обличчя свекрухи витягнулося.
— Куди? За кордон? А навіщо? Краще б ці кошти на щось путяще витратили — на нову шафу в спальню чи на ремонт у ванній.
Вона почала перелічувати, що можна купити замість поїздки: меблі, побутову техніку, навіть новий килим. Я сиділа мовчки, посміхалася, а Максим захищав нашу ідею.
— Мамо, ми вже вирішили. Це наш медовий місяць, хоч і запізнілий.
Свекруха зітхнула:
— Ну, як знаєте. Тільки не скаржіться потім, що грошей бракує.
Але ми не слухали — квитки були куплені, готель заброньований.
Переліт виявився довгим, з пересадкою, ми прилетіли вночі й одразу лягли спати. А вранці… Коли ми вийшли на балкон, Максим завмер від виду: безкінечний океан, зелені пагорби, сонце, що сяє над водою.
— Вероніко, — прошепотів він, — це неймовірно. Я навіть не уявляв, що таке буває. Забудьмо про всі ті домашні справи — краще таке бачити!
Я зрозуміла: він закохався в подорожі так само, як і я.
Ми повернулися додому засмаглі, повні вражень. Максим показував батькам фото, розповідав про все з ентузіазмом:
— Мамо, там такі краєвиди! Пляжі, фрукти свіжі, люди привітні…
Пані Марія подивилася на екран і махнула рукою:
— Фото й в інтернеті можна знайти. Навіщо було стільки витрачати?
Максим засмутився:
— Але ж це зовсім інше — бути там насправді.
— Нам з батьком і тут вистачає, — відповіла вона. — Не треба кудись їхати за враженнями.
Через кілька місяців ми полетіли в іншу країну — до теплого моря з давніми пам’ятками. Потім були короткі поїздки в гори сусідньої країни, в міста з красивою архітектурою.
Максим увійшов у смак: він брав додаткові зміни на роботі, щоб накопичити дні для відпустки, я теж планувала графік. Ми наздоганяли все те, чого йому бракувало в дитинстві.
Свекруха щоразу реагувала однаково:
— Знову кудись їдете? А гроші куди діваєте?
Одного разу Максим не витримав і сказав їй напряму:
— Мамо, будь ласка, не коментуй наш бюджет. Це наші рішення.
Після того вона замовкла про кошти, але я бачила, як їй шкода — жінка все життя прожила без таких радощів, навіть море не бачила по-справжньому.
Після чергової нашої поїздки я сказала Максиму:
— Слухай, пам’ятаєш, як ти спочатку не хотів їхати, а тепер не можеш без цього? Може, подаруємо твоїй мамі таку ж можливість? Купимо путівку, відправимо на море.
Він засміявся:
— Вона не поїде. Скаже, що марно.
Але тут ми згадали про тітку Олену — сестру свекрухи. Вона недавно пережила важкий період, втратила чоловіка й часто скаржилася, що дома сумно, стіни тиснуть. Якось вона сказала: “Поїхала б кудись, змінила б обстановку, та самій важко організувати…”
Ідея народилася миттєво: відправити їх удвох!
Ми планували все таємно, вибрали гарний курорт із теплим морем, хорошим готелем, де все включено. Через пару місяців приїхали до них із новиною.
Тітка Олена заплакала від радості:
— Дітки, ви серйозно? Для нас? Ой, дякую! Я так мріяла про море!
А пані Марія спочатку відмовлялася:
— Ні-ні, не треба. Це ж скільки коштує. Краще б ви собі щось купили.
Ми вмовляли:
— Це подарунок від нас. Ви заслужили відпочити.
Тітка Олена додала:
— Сестро, не відмовляйся! Ми поїдемо разом, підтримаємо одна одну. Буде весело!
Зрештою, погодилася. Ми проводили їх в аеропорт — обидві хвилювалися, але очі сяяли.
Повернувшись додому, ми поринули в справи. На роботі був завантажений період, і тільки через кілька днів я згадала:
— Максиме, а ми ж не знаємо, як вони там? Ні дзвінка, ні повідомлення.
Він схопився за телефон:
— Точно! Давай наберемо.
Пані Марія взяла трубку не одразу. А коли почула нас, голос її був повний захвату:
— Ой, дітки, вибачте, що не подзвонили раніше! Ми прилетіли, нас зустріли, привезли в готель — тут усе так красиво! З вікна море видно, їжа смачна, пляж чудовий. Я навіть не уявляла, що таке буває. Дякую вам безмежно!
Ми з Максимом переглянулися і посміхнулися.
Вони повернулися зміненими: засмаглі, з купою фото, повні розповідей. Пані Марія показувала нам знімки знову і знову:
— Подивіться, яке море! Які хвилі! А фрукти свіжі…
Тітка Олена додавала:
— І люди там такі привітні. Ми гуляли, купалися, відпочивали душею.
Свекруха обійняла мене:
— Вероніко, дякую тобі. Ти відкрила нам новий світ.
А найцікавіше сталося напередодні зимових свят. Пані Марія подзвонила Максиму:
— Синку, ми з татом хочемо поїхати на тиждень до теплого моря, в гарний готель. Ти не проти доглянути за квартирою і квітами?аксим розсміявся:
— Звичайно, мамо! Їдьте, насолоджуйтеся.
ну хоч на старості людям відкрилось, що світ великий і його потрібно бачити.
Головна картинка ілюстративна.
