Їхати зі столиці до містечка поруч з селом 4 години. Марта ще о шостій на вокзалі була, аби в першу ж маршрутку сісти. Поспішала. У мами ювілей, як-не-як. Потрібно до села добратись ще поки видно. І так осінь вкрала три години світового дня. Потрібно поспішати!
Дивилась у вікно на знайомі краєвиди. Ніби й швидко маршрутка їде, але їй все одно повільно. Здається, якби могла, побігла б попереду і не наздоженеш її. А якби крила мати? Летіла б. Летіла б птахою до неньки.
У салоні щось відбувалось, хтось з кимось голосно розмовляв, а може й сперичався, але Марта того не чула. У голові набатом звучало: «Ну коли вже ж приїдемо? Швидше! Сил немає так скучила. У мами день народження, я так хочу привітати».
У містечку купила розкішний кущ хризантем у горщику. Такі, як мама любить – маленькі жовтенькі зірочки на низькорослому кущику. Пам’ятає, як ненька дивувалась коли вона їй от такий же на день народження привезла з Польщі, коли там на заробітках була. Сусідам носила показувати. Це зараз у кожному дворі, а раніше диковинкою було. До квітня місяця у мами він тоді цвів. Все дзвонила нахвалювала.
Ось і автобус до села. Тут усі свої, вітаються. Кожен посміхається, розпитують, як у неї, Марти справи. Любить вона оцей старенький пузатий автобус. Звісно, доки доїдеш по сільському бездоріжжю пилюка, яка просочується у всі щілини аж на зубах скрипітиме, але навіть у найхолоднішу зиму тут зігріває атмосфера. Чужих немає – усі свої. Гомонять сміються, розпитують і щось розповідають. Доки доїхала, усі новини за останні пів року дізналась Марта.
Ледь вийшла по тим сходам з автобуса, але то пусте. Підхопила сумку з гостинцями, смаколиками, для мами і не пішла – побігла до неньки. Бо ж вона чекає. Марта знає – чекає і виглядає свою дитину.
Мама зустріла усмішкою. Вона завжди її зустрічала і зустрічає ось цією усмішкою. Марта обійняла, пригорнулась усім єством до того теплого дерева з якого був зроблений хрест:
— З днем народження мамусю! Я так поспішала, думала не встигну. Та й ноги уже не ті. Уявляєш, коліна почали турбувати, зовсім як у тебе колись, вже й ходжу мало, але до тебе приїхала, хоч ще вчора думала, що Богу душу відпущу, так же мені зле було. Ось і квіти твої улюблені. Я от тут поруч поставлю, ти ж їх так любиш. А Славко мене пускати не хотів каже: «Куди Вам, мамо? Про себе не думаєш, то хоч нас пожалій. Я тебе, каже пізніше, на вихідних на машині завезу». А я втекла, до тебе, рідна моя. Уявляєш, у сімдесят два від дітей тікаю? Хіба ж йому зрозуміти, що я за мамою скучила?
Довго ще старенька, аж біла, зігнута удвоє Марта, сиділа на лаві поруч з мамою. Розповідала, жалілась, радилась. Над нею шелестіла жовтим листям прадавня черешня, а Марта вірила, що то не листя, то ненька з нею розмовляє.
Знову прилетіла біла голубка. Вона завжди йшла до рук людям, з вдячністю приймала крихти. А Марта знає: то душенька її неньки до дитини прилітає. Погладить, пригорнеться і легше стане.
Зателефонував син. Не вдоволений звісно, але сказав, що вже в село заїжджає, аби її забрати додому.
— Ото, – з вдаваним невдоволенням жаліється неньці Марта встаючи, – Всю дорогу тепер мене повчатиме. Це чотири години бубнітиме на вухо? Він уже ж сам дід, а зрозуміти досі не може найпростішого: скільки б років тобі не було а мама… Мама, вона завжди потрібна. Усім.
Автор Анна Корольова.
Передрук заборонено.
Головна картинка – pexels.
