Я сиділа біля вікна й перебирала коробку зі старими речами, які давно слід було викинути.
У моїх руках опинилася стара листівка, на якій розмашистим почерком було написано кілька поетичних рядків. Артем колись написав мені, що шукав таку людину дуже довго, серед різних міст і життєвих труднощів, і зустрів саме тоді, коли вже нічого не чекав. Раніше ці слова викликали в мене трепет, а тепер я дивилася на них абсолютно спокійно, не відчуваючи колишніх емоцій.
Коли ми познайомилися з Артемом, мені щойно виповнилося дев’ятнадцять років. Я була студенткою історичного факультету, ходила на лекції з великим конспектом і щиро вірила, що попереду на мене чекає лише хороше. Артем був старший за мене майже на двадцять років, мав легку сивину на скронях і завжди розмовляв дуже виважено. Наше знайомство відбулося під час підготовки моєї курсової роботи, коли мені знадобилися рідкісні документи з фондів.
Артем жив сам, мені подобалася його увага, його розповіді про історію нашого міста та спокійний голос. Я відчувала, що закохалася, але довго не наважувалася розповісти про це вдома. Мій батько виховував мене сам після того, як не стало моєї мами. Він був доброю людиною, але працював на великому підприємстві й часто втомлювався. Натомість його нова дружина Валерія, яка з’явилася в нашому домі рік тому, точно не схвалила б мого вибору.
Валерія працювала в тому ж управлінні, що й мій батько, але в іншому відділі. Коли не стало моєї мама, вона почала виявляти особливу увагу до мого батька: допомагала йому з документами, приносила обіди в кабінет і завжди знаходила привід для розмови.
— Леоніде, ви зовсім себе не бережете, — казала Валерія батькові, коли вони разом виходили з офісу. — Потрібно більше думати про відпочинок, адже на вас тримається весь відділ.
— Дякую, Валеріє, просто зараз багато звітів, — відповідав батько, застібаючи пальто.
— Я можу допомогти вам із графіками на вихідних, якщо ви не проти. Мені все одно нічим зайнятися вдома.
Згодом батько привів Валерію до нашого дому. До мене вона ставилася прохолодно, часто робила зауваження з приводу мого навчання чи побутових дрібниць. Я намагалася проводити менше часу вдома, часто їздила до мами, де могла побути наодинці зі своїми думками. Батько ж повністю занурився в нові стосунки.
Одного разу, коли батько й Валерія мали бути на роботі до пізнього вечора, я запросила Артема до нас додому. Ми сиділи у вітальні, коли в коридорі несподівано повернувся ключ у замку. Це була Валерія, яка повернулася по якісь забуті документи для наради. Вона зайшла до кімнати й одразу звернула увагу на Артема.
— Ой, я не знала, що в нас гості, — сказала Валерія, уповільнюючи крок і поправляючи комірець своєї блузки. — Марто, чому ти не попередила, що до тебе прийде такий цікавий чоловік?
— Ми просто обговорюємо навчання, Валеріє, — відповіла я, відчуваючи неспокій.
— Ну що ти, навчання почекає, — Валерія сіла на крісло навпроти Артема. — Я зараз приготую для всіх чай. У мене є чудовий рецепт з травами, вам обов’язково сподобається. Ви ж не поспішаєте?
— Ні, дякую, у мене є ще трохи часу, — відповів Артем, розглядаючи Валерію з явним зацікавленням.
Валерія пішла на кухню, а коли повернулася з тацею, її поведінка повністю змінилася. Вона стала частіше посміхатися, підтримувала кожну репліку Артема й розпитувала його про виставки. Артем, який завжди здавався мені серйозним та стриманим, тепер активно підтримував розмову, жартував і дивився на мою мачуху довгим поглядом. Я почувалася зайвою у власній вітальні. Коли Артем збирався йти, Валерія проводжала його до дверей разом зі мною.
— Обов’язково заходьте до нас ще, Артеме, — сказала вона, посміхаючись. — Нам у цьому домі дуже не вистачає цікавих співрозмовників.
— З великим задоволенням, Валеріє. Дякую за гостинність, — відповів він і потиснув їй руку довше, ніж вимагали правила ввічливості.
Відтоді Артем став телефонувати мені рідше, посилаючись на велику кількість роботи в архіві. Я відчувала, що щось змінюється, але не розуміла причин, поки одного дня не побачила їх разом.
Я поверталася з університету пізніше, ніж зазвичай. На одній із тихих вулиць біля парку стояла знайома машина Артема. Я підійшла ближче й побачила через скло, як Артем і Валерія сиділи на передніх сидіннях і розмовляли, а потім він обійняв її. Моє серце наче зупинилося на мить. Я підійшла до самих дверей автомобіля й постукала у вікно. Вони обоє здригнулися від несподіванки. Я просто дивилася на них кілька секунд, не кажучи жодного слова, а потім розвернулася й пішла в бік зупинки.
Артем навіть не спробував наздогнати мене чи зателефонувати, щоб пояснити ситуацію. Вдома Валерія поводилася так, ніби нічого не сталося, але через тиждень вона зібрала свої речі й оголосила моєму батькові, що йде від нього.
— Леоніде, я зустріла іншу людину, — сказала вона, стоячи в коридорі з валізою. — Ми з тобою різні люди, і наше спільне життя було помилкою. Я звільняюся з роботи й переїжджаю.
— Як це? Валеріє, поясни, що сталося? — батько розгублено дивився на неї, не розуміючи причин такого швидкого рішення.
— Не потрібно нічого з’ясовувати. Так буде краще для всіх, — відповіла вона, зачиняючи за собою двері.
Батько дуже важко переживав це розлучення. Я ж вирішила, що більше нікому не дозволю обманути себе.
Після закінчення університету батько допоміг мені влаштуватися на роботу в одне з міських управлінь. Я повністю занурилася в кар’єру, працювала з ранку до вечора, не залишаючи часу на особисте життя. За кілька років я отримала підвищення й стала керівником відділу.
На роботі я вимагала чіткого виконання обов’язків, ніколи не зважала на особисті прохання чи скарги й не дозволяла нікому відпрошуватися без поважних причин. Мій робочий день часто закінчувався пізно ввечері, коли в офісі вже нікого не залишалося, а вдома на мене чекав лише літній батько, який дедалі частіше хворів.
Наближалися зимові свята. За традицією, я збиралася поїхати до мами, щоб прибрати там сніг і залишити їжу для птахів, як ми робили це в дитинстві. Погода на вулиці стрімко псувалася, піднімався сильний вітер, і завірюха ставала дедалі сильнішою.
— Марто, на дорогах сильна ожеледь, сніг сипле без зупину, — сказав батько. — Може, ти перенесеш цю поїздку на інший день? Дороги за містом точно засипало.
— Ні, тату, я повинна поїхати саме сьогодні. Я буду їхати дуже обережно, не хвилюйся.
Коли я виконала все, що планувала, і вирушила у зворотний шлях, завірюха посилилася ще більше. Машини на трасі рухалися зі швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину. Я їхала слідом за автомобілем швидкої допомоги, який повільно прокладав шлях попереду. Раптом на крутому повороті швидку занесло на слизькій дорозі, і вона правим боком з’їхала в глибоку кучугуру, застрягши на узбіччі.
Через хвилину до мого вікна підбіг розгублений чоловік середнього віку. Він був без шапки, його куртка була повністю засипана снігом. Я опустила скло.
— Будь ласка, допоможіть нам! Ми веземо мою доньку до міської лікарні. Швидка застрягла, і водій каже, що без трактора ми не виїдемо.
— Сідайте до мене в машину, — відповіла я без вагань, відчиняючи пасажирські двері. — Переносьте дівчинку сюди.
Чоловік швидко повернувся до швидкої й за кілька хвилин переніс на заднє сидіння маленьку дівчинку, загорнуту в ковдру.
— Дякую вам велике, — сказав чоловік, сідаючи на переднє сидіння й постійно озираючись назад на доньку.
— Не хвилюйтеся, ми доїдемо, — відповіла я, зосередившись на дорозі. — Головне, щоб машина не зупинилася в цих заметах.
Ми дісталися до лікарні через сорок хвилин, які здалися мені вічністю. Я повернулася додому стомлена, але вперше за довгий час відчула, що зробила щось дійсно важливе.
Наступного дня після роботи я вирішила заїхати до лікарні, щоб дізнатися про стан дівчинки. Я знайшла потрібну палату на другому поверсі. Настуня лежала на ліжку, її обличчя вже було не таким блідим, а поруч на стільці сидів Роман. Побачивши мене, він підвівся й посміхнувся.
— Доброго дня! Як добре, що ви прийшли, — тихо сказав він, щоб не налякати дитину. — Нам набагато краще, донька вже навіть трохи поїла сьогодні.
— Я рада це чути, — відповіла я.
Роман провів мене до виходу з корпусу. Ми зупинилися біля великого вікна у вестибюлі.
— Я навіть не встиг запитати, як вас звати й де ви працюєте, — сказав він, дивлячись на мене.
— Мене звати Марта. Я працюю в міському управлінні, — відповіла я.
— Дякую вам, Марто. Якби не ви, все могло б закінчитися набагато гірше. Приємно знати, що серед керівників є такі чуйні люди.
— Кожна людина на моєму місці зробила б так само, — сказала я, прощаючись із ним.
Одного дня двері ліфта відчинилися, і звідти несподівано вибігла маленька Настуня в яскравій куртці. Вона озирнулася навколо й одразу попрямувала до мене.
— Я знайшла тебе! — голосно вигукнула вона, підбігаючи й обіймаючи мене за коліна.
Услід за нею з ліфта вийшов Роман разом із дружиною. Усі мої підлеглі замовкли й з цікавістю почали спостерігати за цією сценою. Ліфт зачинився й поїхав далі порожнім, але ніхто не зсунувся з місця.
— Доброго дня, Марто, — сказав Роман, підходячи ближче й тримаючи в руках невеликий пакунок. — Ми прийшли подякувати вам усім серцем. Настуню вже виписали, вона зовсім здорова. Моя дружина хотіла особисто познайомитися з вами.
— Дякуємо вам за порятунок нашої доньки, — щиро сказала жінка, протягуючи мені коробку з домашнім пирогом. — Ми не знали, як вам віддячити, тому вирішили спекти цей пиріг для вашої родини.
Співробітники навколо почали тихо обговорювати подію, посміхатися й дивитися на мене зовсім іншими очима. Я зрозуміла, що цей день змінив не лише моє ставлення до людей, а й повернув мені те, що я вважала назавжди втраченим.
